Заборонені чари

— Отже, ви визнаєте, що бувають різні чаклуни? — І, попереджуючи можливі протести, поквапився додати: — Тільки не треба чіплятися до слів. Погодьмося, що є різні чаклуни — просто шахраї, про яких не варто говорити; далі, всілякі штукарі з тих, кого зазвичай називають чаклунами; ще ґойдельські друїди, що заради здобуття сили поганять власне єство; і, нарешті, такі як я, Маріка та наша матір. Гаразд?

Іштван переступив з ноги на ногу, почухав потилицю і втупив погляд у носки своїх чобіт. З усього було видно, що він почувався вкрай незатишно і радо ухилився б від продовження цієї дражливої розмови.

— А все ж не до смаку мені слово „чаклун“, ґаздо Стеніславе. Від нього за версту тхне нечистю.

— Можна казати „чарівник“… хоча звучить це несерйозно, надто по-дитячому. Тоді вже краще „маг“.

— Маги ті ж самі чаклуни, тільки ібрійською мовою, — зауважив Іштван. — Один чорт — що собака, що хорт.

— То запропонуйте щось інше. Буду вам вдячний.

— Гм… Може, чудотворець?

Стен розсміявся:

— Згляньтесь на мою скромність, капітане! Який з мене чудотворець? Інша річ, що так можна назвати мою матінку, хоча це слово не має жіночого роду. А що ж до мене, Маріки, інших схожих на нас… — Стен говорив недбало, ніби йшлося про найбуденніші речі. Проте всередині він весь зібрався й ретельно зважував кожне слово. — Певна річ, ми маємо деякі здібності, але чудотворцями нас назвати не можна. Аж ніяк.

Між ними запала напружена мовчанка. Після того, як дев’ять років тому княгиня Ілона продемонструвала свою магічну силу на очах у тисяч людей, підозри у володінні чаклунським хистом звернулися не лише на її дітей, а й на всіх кровних родичів. Одначе розмов на цю тему намагалися уникати. Сама думка про те, що на світі є ще багато таких могутніх чаклунів, лякала простих людей, і більшість з них, не маючи іншого виходу, визнали за краще для власного ж спокою повірити твердженням Церкви, що княгиня одержала свою силу вже після народження, а не успадкувала її від предків…

— Як ви гадаєте, капітане, — витримавши паузу, продовжив свій наступ Стен, — якби я міг вирушити з вами, була б від мене користь у плаванні? Маються на увазі не мої скромні знання морської справи, а мої… інші здібності.

Іштван знову почухав потилицю.

— Ваші здібності, кажете? Ваші надзвичайні здібності, — він особливо наголосив на передостанньому слові. — Якби я знав, у чому вони полягають, то дав би вам конкретну відповідь. Проте я не знаю і не певен, що хочу знати.

— Чому так? — вкрадливо спитався Стен. — Хіба вам не цікаво?

— Навпаки, государю. Від природи я дуже допитливий, бо інакше не пускався б за тридев’ять морів на пошуки шляху в Гіндураш. Проте я вмію вгамовувати свою цікавість, коли вважаю її недоречною. Був би я вашим державним радником, то неодмінно запитав би, чи можна застосувати ваші особливі вміння в урядових справах. Але я не ваш радник — отож це мене не стосується. От якби ви справді вирушали зі мною в плавання, то можете не сумніватися, що я виказав би більше зацікавленості щодо ваших здібностей і можливої користі від них.

Стенові сподобалось така відповідь, і він зайвий раз переконався в тому, що вчинив правильно, завівши цю розмову. Тепер залишалося завдати останнього удару і сподіватися, що Іштван гідно його витримає.

— Запевняю, капітане, я таки став би вам у пригоді. Та оскільки це неможливо, замість мене з вами вирушає Вовчек. Його участь в експедиції — додаткова ґарантія її успіху. Безперечно, від Словодана буде більше користі, ніж було б від мене, бо він ще й гарно знається на морській справі.

Якби Іштван був років на десять молодшим, Стен напевно б розсміявся, дивлячись на його видовжене від безмежного подиву обличчя і відвислу мало не до грудей щелепу. Проте він стримав свій сміх і з усією серйозністю, на яку був спроможний, продовжував:

— Вовчек такий, як і я, капітане. Він має ті ж здібності, що й у мене. А щоб позбавити вас сумнівів з приводу природи його чаклунського дару, відкрию вам таємницю, що Словодан мій далекий родич по лінії матері.

Остання звістка, мов добрячий стусан, вивела Іштвана зі ступору.

— Ваш родич? — хрипко перепитав він і коротко закашлявся.

— Далекий, — повторив Стен. — Дуже далекий. Наші здібності ми успадкували від спільного предка.

Іштван відійшов від краю причалу й важко опустився на залишену кимось паку з пресованою соломою. Стен присів поруч і терпляче чекав, коли він буде готовий до продовження розмови.

А Іштван усе дивився на красеня „Князя Всевлада“, до лівого борту якого було підтягнено прибулі з берега шлюпки. Щонайбільше за півгодини вони повернуться з матросами та офіцерами, серед яких має бути і Словодан Вовчек.

Врешті Іштван перевів замислений погляд на Стена і запитав:

— Чому ви мені все це розповіли?

— Чому зараз, — уточнив Стен. — Чи чому взагалі?

— Взагалі. Чому лише зараз, я й так розумію. За півдоби до відплиття вже запізно міняти капітана корабля. Навіть якби тепер я був катеґорично проти участі в експедиції Вовчека, то не став би цього вимагати.

— Але ж ви не проти Словодана?