Зачарована Десна

 - Подайте менi! Або копiєчку!.. Або бубличка!.. Або яблучко!..- гукав вiн грiзним хрипким басом, повним незадоволення й досади.- Ну-бо, люди, ну!.. давайте-бо, що милiсть ваша! Подайте, ну що-небудь!..- I коли довго нiхто не обзивавсь на його заклики, вiн люто гепав палицею об землю.- Га! А бодай вам добра не було, вовки б вас загризли... По-да-айте!!!

 Одного разу, вдаривши отак костуром об землю, вiн до смертi перелякав доньку справника Конашевича, що йшла замрiявшись на побачення до якогось панича.

 - Ай,зойкнула панночка i стрибнула як несамовита.- Спасi-i-те!

 - Подайте!..

 На другий день полiцай Овраменко понизив старця в правах: вiн заборонив йому сидiти бiля ринку. Холод осiв на околицi, на безлюддi, пiд старим хлiвом, де його потроху замучили жорстокi дiти околишнiх мiщан.

 - Туди йому й дорога, iдолу. Людей хоч не буде лякать,- сказав наш батько й плюнув.- Не старець, чорт його бери, а наче дуб, розбитий громом.

 Батько ставився iз зневагою до Холода i сам не знав за що, мабуть, за марно погублену силу чи за пропащий богатирський голос, що завжди повергав його в смуток. Взагалi батько так ненавидiв всякий недостаток, що навiть саме слово "бiднiсть" не вживав вiдносно своєї особи. Замiсть "моя бiднiсть" вiн мiг сказати "моє багатство", наприклад: "Моє багатство не дозволяє купити менi новi, пробачте, чоботи".

 3 усiх старцiв батько визнавав тiльки одного - Кулика. I хоч Кулик, одягнений у чемерку i великi незносимi чоботи, здавався зовнi багатшим вiд батька, вiн не жалiв для нього милостинi i нiколи не образив його словом. Вiн шанував мистецтво. А Кулик завжди ходив з бандурою i спiвав не про божественне. Батько шанував у Куликовi зовнiшню пристойнiсть митця. Сам же батько, хоч i мав вигляд переодягненого у поганющу одежу артиста iмператорських театрiв, спiвати не вмiв. Лише iнодi, напившися з сусiдом i другом своїм Миколаєм Тройгубом, пробували удвох спiвати своєї єдиної бурлацької, згадуючи бурлакування на Дону, та по Каховцi, та по каховських степах запорозьких:

 Чувалы тяжелы, да плечушки болять, эх!

 Да лучче бы я нанявся судном бортижать,

 Лучче бы я нанявся... Э-эх! Да судном бортижать.

 Ой да за рюмочку водки... и... и!..

 Далi пiсня не йшла. Вони тягли її, як важку берлину проти води, але спiв чомусь розповзався i вщухав вiд нестройностi голосового ладу. Тодi спiвцi переставали диригувати один одному руками i примовкали, прикро дивуючись своєму спiвацькому невмiнню, i стихали вже, i випивали мовчки, щось там нукаючи i тяжко зiтхаючи: "Ой-ой-ой... ну!.."

 Так. Отже, на чому ми спинились? На старцях.

 Гукає в калюжi дiд коваль Захарко. Мина хоче дiда прохромить рогами. Голуби у небi. Iз стрiх вода капле. Про пекельнi муки спiвають старцi. Пiрат скаженiє. Поверх купи гною пiвень курку топче. Горобцi на клунi. А я на лозi. Я гойдаюсь на мокрiй лозi, i кашляю гучно, й регочу, щасливий: я чую весну. I так менi гарно. Все таке веселе. I пахне все гноєм, пахне мокрим снiгом, мокрою лозою.

 - Та-ту-у! Бичок дiда топче!

 - Де?

 - У калюжi-i! - кричимо разом з пiвнем.

 Жили ми в певнiй гармонiї з силами природи. Зимою мерзли, лiтом смажились на сонцi, восени мiсили грязь, а весною нас заливало водою, i хто цього не знає, не знає тiєї радостi i повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тодi нiхто не чув про перетворення природи, i вода тодi текла куди i як попало. Часом Десна розливалась так пишно, що у водi потопали не тiльки лiси й сiнокоси. Цiлi села тодi потопали, гукаючи собi порятунку. I тут починалась наша слава.

 Як ми з батьком i дiдом рятували людей, корiв i коней, про це можна написати цiлу книгу. Це був мiй дошкiльний героїзм, за який мене тепер, напевно, послали б до Артеку. Тодi артекiв ще не знали. Давно це дiялось. Забув, котрого року, навеснi, напередоднi паски, повiдь була така, якої нiхто, анi дiд наш, нi дiдова баба не знали.

 Вода прибувала з дивовижною швидкiстю. В один день затопило лiси, сiнокоси, городи. Стало смеркати, розгулялася буря. Ревом ревло над Десною всю нiч. Дзвонили дзвони. У темрявi далеко десь гукали люди, жалiбно гавкали пси, i шумiла й лящала негода. Нiхто не спав. А на ранок усi вулицi були пiд водою, а вона ще прибуває. Що робити?

 Тодi полiцейський справник посилає до нашого батька величезного полiцая Макара.

 - Рятуй людей на Загребеллi. Потопають, чув? - наказує вiн батьку сиплим голосом.- У тебе човен на всю губернiю, i сам ти мореплавець.

 Почувши про таку бiду, мати зразу в сльози:

 - Паска свята?!

 А батько вилаявсь, аби замовкла мати, та й каже Макаровi:

 - Ой рад би я людей рятувати, боюся грiха. Удосвiта Христове воскресiння. Святої ж паски мушу з'їсти скибку i випити треба по закону. Два мiсяцi не пив. Не можу паску зневажати.

 - Сядеш у карцiю,-сказав Макар i понюхав на припiчку жарене порося.- Замiсть грамоти за врятування чоловiчества й скотини, битимеш блощиць у буцигарнi.

 - Добре,здався батько.- Будь ви неладнi, душогуби. Iду.

 Мати, як завжди перед паскою, здавалася трохи несамовитою, крикнула в жалiбному розпачi:

 - Ну, куди ти поїдеш? Паска!