Зачарована Десна

 - Батюшко, i ви, дяче, i ти, паламарю, давайте щодо сповiдання вiри умовимось одразу: я не проти бога,- весело сказав мiй батько, притягаючи до човна арканом напiвутоплену телицю.- Сашко, хватай її роги. Держи, не бiйся! Я пiдведу аркан пiд черево... Не проти бога я, духовнi люди, не проти паски i навiть не проти великого посту. Не проти вола його, i осла його, i всякого скота його... I коли я часом гнiвлю його всесильне, всеблагеє, всевидящеє око, так це зовсiм не тому, що я в нього не вiрую чи вiрую в якогось iншого бога.

 - Ось будеш ти смалитись у пеклi за отакi слова! - заступився за господа дяк.

 - Дарма,сказав батько i, пiдваживши телицю великим кiлком, ловко втяг її у човен.- Раз уже я грiшний, так де менi й смалитись, як не там, де ви кажете. Звичайно, богу з неба бiльш нiж нам видать, що й чого, який огонь чи воду пустити на нашого брата, чи мишву, чи черву, чи суховiй, чи лихе начальство або вiйну. Ну, з другого ж боку, я теж, як божеське створiння, маю свiй iнтерес i розсудительнiсть, хоча й дрiбну, проте не злу i не дурну неначе. Справдi, чого менi хвалити бога, i особливо на великдень, от за таку повiдь? Менi не звiснi божi плани щодо такої порцiї води. Не бачу я, яке в оцiй водi добро.

 - Путi господнi несповiдимi,- строго промов отець Кирило.

 - Авжеж,згодився батько i по-хазяйськи оглянув повiдь.- В такому плануваннi води повинен, очевидно, бути великий божественний смисл, та тiльки про себе я знаю одне: штани в мене мокрi i чуб не висихає.

 - Замовч, нечестивцю! - гнiвно гукнув отець Кирило, i тут раптом створилася прикрiсть. Похитнувшись у човнi, священнослужитель зателiпав руками i полетiв сторч у воду! А човен тодi хить на другий бiк,- од дяка й паламаря тiльки жмурки пiшли.

 Ой як же не зарегоче наше потоплене село, як не возрадуються стрiхи! Баби, дiвки, дiди, чоловiки, дiти! От народ! Отак смiятися з святої паски, з самих себе, з усього в свiтi на Великдень! I де? На стрiхах, в оточеннi коней i корiв, що тiльки роги й голови стирчать з холодної води. Нi! Нацiональний характер загреблян не пiднявсь до верховин розумiння закономiрностi й доцiльностi лиха. Вiн спокусив їх на смiх з святої навiть паски. Дивлячись на людей, усмiхавсь i мiй батько - великий добрий чоловiк.

 - Ну й парахвiя! Щовесни отак мокне вже тисячу, може, лiт, i чорт їх не витопить i не вижене звiдси. Природа!..

 Зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг ручкою весла, батько витяг його, як сома, в свiй ковчег до корiв i овечок. Потiм стали витягати дяка i, витягаючи, так нареготались, що забули про паламаря Луку, якого, мабуть, чи не з'їли раки, забув уже. Отака була вода.

 Загинуло й щезло геть з лиця землi моє село не вiд води, а вiд вогню. I теж весною. Через пiвстолiття. В огнi теє село згорiло за допомогу партизанам, i люди, хто не був убитий, кидалися в воду, охопленi полум'ям.

 Згорiла церква, переповнена кричащими людьми. Високе полум'я палахкотiло вночi, трiщало, вибухало глухими вибухами, i тодi великi вогненнi пласти соломи, немов душi загиблих матерiв, розносило вiтром в темну пустоту неба. Карателi ганялись по вулицях i городах за жiнками, однiмали дiтей i кидали в огонь палаючих хат, i жiнки, аби не жити вже, не бачити, не плакать, не клясти, плигали самi вслiд за дiтьми i згорали в полум'ї страшного фашистського суду.

 Повiшенi дивилися вгору з моторошних шибениць, гойдаючись на вiрьовках i одкидаючи на землю й на воду свої жахливi тiнi. Все, що не встигло втекти до лiсу, в очерети чи таємнi партизанськi нетрi,- все згинуло. Не стало прекрасного села. Не стало нi хат, нi садiв, нi добрих веселих людей. Однi лише печища довго бiлiли серед попелу.

 Горiв i я тодi в тiм вогнi, загибав усiма смертями людськими, звiрячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлiтався прахом i димом од вибухiв катастрофiчних. З м'язiв моїх i потрощених кiсток варили мило в серединi двадцятого столiття. Шкiра моя йшла на палiтурки i абажури для ламп, валялась на дорогах вiйни, виутюжена важкими танками останньої вiйни людства. I сталось так, що я не стримався одного разу i, вигукуючи з полум'я бойовi гасла й заклики до лютої помсти ворогам, гукнув: "Болить менi, болить!"

 - Чого ти крикнув? - укорили мене.- Що призвело тебе до цього в такий великий час - бiль, страх?

 - Страждання. Я художник, пробачте, i уява завжди складала мою радiсть i моє прокляття. Вона раптом зрадила мене. При спогляданнi лиха здалось менi на одну якусь мить, що загибає не село моє, а весь народ. Чи може бути щось жахливiшого в свiтi?!

 З того часу я почав утiшати себе химерною думкою, що бездоганнiсть людська є в бiльшiй мiрi дiлом удачi й щастя, анiж наслiдком чеснот.