Закоłот. Невимовні культи

Адем позадкував, а потім розвернувся й почовгав геть, рюмсаючи та скімлячи. Кара не зводив з нього очей, аж доки постать паломника розчинилася в ранковому серпанку, і лишилося саме його нестямне белькотіння, що звучало в світанковій тиші, наче забуті прокльони та закляття. Ебру застогнала, приходячи до тями. Кара допоміг їй підвестися. Від холоду у обох цокотіли зуби, а в суглоби наче цвяхи позабивали.

— Чом старий напав на нас? — запитання здавалося Карі дурнуватим, та він усе ж не втримався, щоб не поставити його. Він гадав, що Ебру має відповідь кращу, ніж його власна.

— Він подивився в очі Давньому, — слабко промовила дівчина, — тож Темир Тернгі позбавив його глузду.

— Ми також дивилися на нього, — зауважив Кара.

Ебру, спираючись на плече Кари, зробила декілька невпевнених кроків. Задубілі ступні здавалися дерев’яними колодками, твердими та нечутливими. Кроки слабким відлунням відгукувалися десь вище колін.

— Ми нічого не просили в нього. Адема привела сюди жага. Він хотів отримати від богів долини те, чим не обдарували його за її межами.

— Тож Давній покарав його?

— Ні. Те, що ми бачили — не Давній. Не сам Темир Тенгрі, а лишень спогад про нього.

Спантеличений, Кара деякий час витріщався на супутницю. Ебру невидющим поглядом дивилася перед собою, кожної миті зосереджена тільки на наступному кроці.

— Спогад? — обурився він нарешті. — Але ж ми бачили його! Бачили всі втрьох. Адем увечері, біля багаття, розповідав про Давніх на межі долини, про досвітні сутінки… Хіба не тому в долину прямують паломники з усієї Імперії?

Ебру похитала головою.

— Ні. Не тому.

Кара надовго замислився. До краю каньйону лишалося не більше двох стадій. Уже було чути, як струменить унизу Мелендиз, вперто прокладаючи поміж каменів своє звивчасте річище.

— Стривай, — мовив нарешті хлопець. — Якщо він є спогад… то чий? Спогади мають комусь належати. Вони не можуть бути нічиїми.

Ебру замислено подивилася на нього. Її кивок був ледь помітним.

— Не можуть.

II. Аджена

У прохолодному нерухомому повітрі стукіт підошов лунав чітко, уривчасто, підхоплений та помножений сухим, розміреним відлунням. Шурхіт босих ніг наче доповнював той дрібний стукіт. Ці звуки, най прості та буденні, здавалися величними — бо такими робило їх це місце.

Скинія, що глибоко занурювалася в скельні надра, попри очікування не була сирою темною норою. Прорубані в туфі коридори були широкі та просторі, з округлим склепінням та різьбленими арками отворів. Вузькі вентиляційні шахти пропускали довгі скісні смуги-промені, в яких танцювали іскристі пилинки. Сонячне сяйво фарбувало стіни й підлогу золотаво-білим.

— Скинії долини дають ченцям спокій та умиротворення, — голос ставної пресвітерії звучав тепло та м’яко, наче муркотіння кішки. — Істинно віруючі приходять сюди саме по се.

— А паломники? — спитав Кара. Вони з Ебру йшли за декілька кроків позаду пресвітерії. Останнім човгав високий на зріст чернець у довгій нефарбованій рясі, підперезаній мотузкою.

— Паломники? — Аджена озирнулася до Кари. — Паломники приходять сюди по інше. Вони жадають отримати в долині те, що зможуть забрати з собою. Але все, що подароване долиною, лишається в долині.

Вона замовкла. Що глибше занурювалась у скелю скинія, то темнішою вона ставала. Сонячні промені вже не здатні були пройти каналами, тож зали й тунелі освітлювали розвішані по стінах лампадки. Їхнє мерехтливе сяйво народжувало химерні рухливі тіні.

— Ми не паломники, — мовила Ебру.

Пресвітерія обдарувала її легкою посмішкою через плече — і довгим, чіпким поглядом.

— Се я вже зрозуміла.

Крізь вузьку арку вони увійшли до просторого округлого приміщення. Його висока склепінчаста стеля була занурена в темряву, яку не могло розвіяти світло десятків тонких свічок, вставлених у підлогові підсвічники. Фрески, що прикрашали стіни, було майже не розгледіти, але в їхніх невиразно-затьмарених обрисах Карі вбачалося щось страхітливе й тривожне.

— То ви бачили його? — спитала пресвітерія, обернувшись до підлітків. — Залізного ворона?

— Якщо ви так його називаєте, — повела головою Ебру. — Темира Тенгрі.

— Так, — поважно кивнула Аджена, наче приймаючи молитовне уславлення. — Ім’я, дане людьми, яке він визнає. Не варто згадувати його всує. Несвідоме звертання матиме відповідь, яку ти не готова сприйняти.

— Хіба можна бути готовим прийняти відповідь бога? — спитав Кара. В його голосі не було зневаги чи сумніву. Аджена зрозуміла це з деяким запізненням, і тому обличчям її промайнула стрімка тінь, не затримавшись і на один удар серця. Пресвітерія посміхнулася, наче хотіла стерти навіть згадку про неї.

— Не бога, — вона зробила легкий та вишуканий жест рукою, що мав означати заперечення. — Залізний ворон — не бог. Він — Давній. Одна з тих істот, що раніше мешкали у цьому світі. Але залишили його.

— Чому? — спитала Ебру. Кара був упевнений, що знає відповідь, чи радше знає те, що насправді все зовсім не так. — Чому тоді ми бачимо їх?