Закоłот. Невимовні культи

Вона різко вдарила Ебру ногою в груди, кинувши на підлогу. Перш ніж дівчина спромоглася звестися, Аджена нахилилась і, вхопивши її за волосся, рвонула догори. Лівою рукою вона декілька разів ударила дівчину в обличчя. З розбитого носа потекла кров, з широко розплющених очей бризнули сльози. Пресвітерія жбурнула Ебру на підлогу, наступила на груди ногою, натиснула. Дівчина вчепилася в стопу пальцями, намагаючись послабити тиск. Ребра боліли, дихати ставало усе важче.

— Уже давно в долину не приходять справжні різьбярі. Анахорети кажуть, що се є затишшя перед страшною бурею, — повідомила Аджена буденним тоном. — І вибір між тим, прийняти такого до своєї скинії чи гнати пріч, завжди складний.

Вона зняла ногу з грудей Ебру. Та перекотилася на бік, жадібно хапаючи ротом повітря.

— …але я ризикну.

Аджена з усього маху вдарила ногою дівчині в потилицю.

III. Тольґа

Обличчя Кари палало. Він відчував, як сонце проходить крізь шкіру, змушує кров спікатися на численних саднах. Повіки склеїлися, і не було сил їх розліпити. М’язи горіли — вони ще зберігали пам’ять про відчайдушну боротьбу. Він з останніх сил опирався ченцям, не давав вивести себе. Але програв.

Його відгамселили до безтями — і викинули зі скинії.

Десь поряд дзюркотів струмок. Чулося віддалене цвірінькання птахів.

— Підводься.

Чужий голос здався Карі гарчанням хижака. Зморщившись від болю, він розплющив одне око й скосив погляд убік, звідки лунав голос. Ребра боліли, в паху тягнуло, а ноги взагалі були як не свої — важкі й заціпенілі.

Поряд, на великому піщано-білому камені, сидів чоловік. Кара очікував побачити ченця, але чоловік не носив ряси. На ньому була темна вовняна туніка з рукавами до ліктів, підперезана широким шкіряним чересом. Голову та плечі вкривав каптур — від нього на обличчя незнайомця падала тінь, але Кара все ж спромігся роздивитись його — обвітрене, в зморшках, із суворими складками біля губ. Одне око, сіре й водянисте, споглядало з глибокої очниці з-під навислої сивої брови. Замість другого — Кара не одразу зрозумів це — під зморщене, як у черепахи, повіко був вставлений гранований чорний камінь. Грубо підстрижена борода стирчала жмутами. Від ліктів жилаві руки вкривали наруччя з товстої шкіри. Довгі полотняні ногавці, також темні, майже чорні, нижче колін перетягнуті тонкими ремінцями. Сандалії запилені й потерті. Не лише вони — весь одяг незнайомця виглядав ветхим та зношеним, безліч разів латаним, укритим застарілими плямами. Збоку на чересі Кара вбачив шаблю — довжелезний і важкий сельджуцький килич.

Чоловік уважно спостерігав за Карою, доки той, кривлячись від болю, підводився. Нарешті, хлопець спромігся сісти, опершись спиною на розігріту сонцем брилу.

— Пити, — попрохав він хрипко, сам лякаючись власного голосу.

Чоловік зняв з пояса невеличку флягу та кинув Карі. Той не спромігся її впіймати — оплетена джгутом гарбузова пляшка вислизнула з рук і з глухим стукотом упала на каміння. Поки він підіймав її, зубами витягував корок і маленькими, обережними ковтками пив кисле вино, незнайомець не зронив ані звуку. Навіть не ворухнувся. Спокійно й відсторонено спостерігав за Карою.

— Хто ти? — спитав Кара, повернувши флягу. Вино трохи втамувало біль і прояснило голову.

— Тольґа.

— Ти не схожий на паломника.

Чоловік не відповів.

— І на скутата також. Псил?

Знов мовчання. Кара став обережно напружувати м’язи, перевіряючи, чи слухається його власне тіло.

— Ти зі скинії, — мовив він нарешті. — Не чернець, але зі скинії. Де Ебру?

Поза Тольґи невловимо змінилася. Зблиснуло в тіні каптура око.

— Дівчинка? — спитав він упівголоса.

Кара кивнув.

— Вона тепер у послушництві. Пресвітерія прийняла її. Більше ви не побачитеся.

— Але… — Кара був вражений, — як? Чому? Ебру не хотіла…

— А хто переймається тим, чого вона хотіла? Дівчисько чує. Будь-яка скинія забрала б її. Або вбила на місці.

— Чує що? — тупо перепитав Кара.

— Давніх. Вона буде різьбяркою. Першою різьбяркою долини за багато років. З часів благословенної Еґріташ.

Тольґа звівся на ноги — повільно, вагомо. Тепер він височів над Карою, наче старе, сухе дерево. Долоня лягла на руків’я килича.

— Наш світ створено Логосом… — промовив він глухо, — але Давні не знають Слова — і не належать йому. Від того ми, люди, не здатні їх зрозуміти, будь-якою спробою лише випалюючи самих себе, все глибше занурюючись в нурту безумства. Ті, хто впускає у себе асемічні пісні Давніх, більше не може цілком належати цьому світові — але й не може переміститися туди, звідки лине пісня. Звук не може рухатися в зворотному напрямку — тільки вперед. Від них — до нас.

— Аджена… — Кара сухо глитнув, — казала, що Давні чують нас.

— Чують? — Тольґа пирхнув. — Радше відчувають. Як подув вітру, який ти вловлюєш крізь щілину в незачинених дверях. А відповіді… їм не потрібно навіть хотіти, щоб ми почули їхні пісні. Ті просто струменять сюди — бо така їхня природа.