Закоłот. Невимовні культи

Він раптом завмер і повільно роззирнувся, наче щось нашорохало його. Кара, який сидів серед туфових уламків і не міг бачити далеко, витріщився на Тольґу, сподіваючись збагнути, що саме той помітив. Тольґа мовчав.

— Ебру збожеволіє, якщо буде слухати? — не витримав гнітючої, напруженої тиші Кара.

— Коли ти впускаєш в себе Пісню, — відповів після паузи Тольґа, не зводячи очей з обрію ліворуч Кари, — вона змінює тебе. Більшість кінець кінцем обертається на чудовиськ. На чужорідні тіла, ув’язнені в долині. Вони не можуть звідти піти — у жоден зі світів, бо вони дихають повітрям обох. Тож вижити можуть лише тут — у місці, де світи стикаються. Але сим їхнє буття ся перетворює на безперервне страждання. Пісня шарпає їх — рівною мірою і коли звучить, і коли затихає. Але різьбярі… різьбярі — се інше. Вони — не посудина, але жолоб. Їм даровано викарбовувати пісню в неживому. В кістці, камені чи металі.

Він торкнувся пальцем каменя в очниці.

— Се подарував мені Яхцзи, старий різьбяр нашої скинії. Не повноцінна руна, звісно, таку йому не дозволили б роздавати. Всього лише декілька ліній. Але й з ними я бачу та усвідомлюю більше за багатьох. Тямиш?

Тольґа перевів погляд на Кару й неспішно витягнув з піхов шаблю.

— Ти помилився, — кинув він, не дожидаючись відповіді хлопця, — коли казав, що я — не чернець. У кожній скинії є такі як я. Ті, хто оберігає її від чудовиськ долини. Щит проти каосу…

Кара не став чекати на завершення фрази. Він несподівано різко зірвався з місця, але кинувся не від Тольґи, а на нього, в останній момент сахнувшись убік та прослизнувши в того під рукою. Клинок з виттям розітнув повітря над головою, а Кара вже петлював лабіринтом валунів, стрибаючи з одного каменя на інший. Босі ноги впевнено знаходили опертя на їхній шерехатій поверхні, біль у побитому тілі кудись зник, поступившись місцем незвичній, примарній легкості.

Глухий рик Тольґи досяг його вух — разом із звуками важкої ходи та скреготом підошов по туфу. Кара біг від річки — не хотів, щоб вода відрізала йому простір для маневру. Схил каньйону був уже зовсім поряд — височів прямовисною стіною. В лабіринті скельних уламків Кара обирав шлях так, щоб рухатися уздовж схилу, але не надто близько до нього. Тольґа, всупереч його сподіванням, не відставав. Навпаки, з кожним неправильним кроком, з кожною миттю, яку хлопець витрачав, обираючи новий напрямок, мисливець скорочував відстань. Його тупіт звучав то ліворуч, то праворуч — він теж петлював, намагаючись притиснути Кару до стіни. Й сама долина наче допомагала йому — стежини між валунами заводили Кару все ближче й ближче до схилу. І от він уже біг уздовж нього, оминаючи завали та виступи.

Він опинився у пастці, але усвідомив це, коли тікати було вже запізно. В цьому місці скельна стіна виступала вперед гострим, крутим відрогом, по якому нещодавно зійшов великий звал, утворивши глибоку затінену низину, всі виходи з якої лишилися за спиною Кари.

Хлопець озирнувся. Тольґа вже був у низині — біг, не вповільнюючи руху. Другої нагоди вертлявому хлопчиську надавати він, вочевидь, не збирався.

Кара зацьковано роззирнувся, розуміючи, що часу для прийняття рішення в нього залишилося не більш ніж на три удари серця, — і раптом серед розколин у скелястому схилі помітив одну, темнішу за інші. А в туфовому кришиві перед нею — чіткий відбиток сандалії.

Він не думав і не вирішував — просто кинувся до розколини, перш ніж розум усвідомив те, про що сповістили очі.

Тольґа побіг навперейми. Килич завив, стрімко шугнувши до жертви, — і Кара відчув, як уздовж хребта вогнем спалахнула тонка лінія. Вже за мить його хламида поважчала й прилипла до спини, у вухах задзвеніло. Він влетів у розколину, добряче вдарившись плечем об гострий край каменя. Його розвернуло, жбурнуло у протилежну стіну, Кара відштовхнувся, викрутився й почав пробиратися вузьким проходом, затісним, щоб ним бігти. Тольґа, деручи свій і так благенький одяг об виступи, протискувався слідом. Він сапав тяжко й хрипко, наче дракон, що кожним видихом вивергає полум’я. Руку із шаблею він випростав уперед — здавалося, криця дзвеніла об камінь майже над вухом Кари.

І тоді тріщина раптово роздалася. Кара випав у суцільну темряву печери, гепнувшись на тверду, всіяну гострими камінцями підлогу. Затхле повітря смерділо сечею та калом. Хлопець підхопився й побіг, не розрізняючи в пітьмі навіть власних рук. Десь позаду ввалився в печеру Тольґа, застиг, дослухаючись. Наступної миті Кара врізався в стіну — так, що аж скрикнув. Завмер, нажаханий — за спиною пролунав тихий смішок Тольґи.

Хлопець почав обережно пробиратися вздовж стіни — ледь торкаючись її пальцями, намагаючись рухатися нечутно. Його переслідувач також зачаївся — печера занурилася в тишу, таку ж важку та мертвотну, як і темрява.

«Тут лише один вихід, — раптом зрозумів Кара. — Тольґа про се здогадався і чекає там на мене».

Він ішов, обмацуючи стіну в сподіванні знайти бодай якусь щілину. І тут нога його спіткнулася об щось безформне й важке.

Тканина. Плащ чи ряса…