Закоłот. Невимовні культи

— То що ти відповіси мені, дитинко? — під злістю пресвітерія Аджена намагалася приховати страх, що холодною рукою стискав її горло. — Якщо Давніх немає, хто…

— Я не казала, що Давніх немає, — урвала її Ебру. — Я сказала, що не існує Давніх, яким ви вклоняєтеся.

— Не смій гратися зі мною, дитинко! — голос Аджени раптом зірвався на вереск. — Ти — ніщо переді мною! Жалюгідна..

Царські ворота за спиною пресвітерії прочинилися. З отвору, відхиливши важку запону катапетасми, вийшов Яхцзи і щосили штовхнув ошелешену жінку в спину. Заплутавшись у громіздкому й цупкому фелоні, вона впала і вдарилась обличчям об поліровані плити підлоги. Різьбяр скочив на неї зверху, притиснув ліктями й коліньми та відчайдушно затрусив головою, наче намагаючись розігнати хміль.

— Я — ключ! Я — брама! Віддай свою руку! — репетував він, бризкаючи слиною. — І рука, що втратила будь-який зв’язок із різьбярем, зробить лише начерковий, а не виразний жест! Різець окреслить знакове поле, що не матиме відправної точки! Багатовимірний простір, де сполучаються та суперечать один одному численні сенси, жоден з яких не є відправним….

— Облиш… мене… — сичала Аджена. Із садна на лобі по її обличчю текла кров, заливаючи очницю. Широко розплющене око в рубіновому обрамуванні не відриваючись слідкувало за Ебру, лише в ній вбачаючи реальну загрозу — та істинну силу.

Дівчинка підійшла до пресвітерії, присіла, простягнувши до неї стиснутий кулак. Та висмикнула з-під Яхцзи свою руку, мазнула долонею по обличчю, намагаючись стерти кров, а потім раптово вчепилася в кулак Ебру закривавленими пальцями.

— Ось та влада, якої ти прагнеш, — прошепотіла Ебру. — Візьми її.

— Йди геть… — пресвітерія ще міцніше стиснула кулак дівчинки. — Не спокушай мене! Смертний не може… інший світ…

— Немає інших світів, — похитала головою Ебру. — Немає Давніх, що мешкають там. Це ілюзія. Ви вклоняєтесь омані.

— Ти… брешеш.

— Долина, що існувала для тебе, зараз закінчується, — вела далі Ебру. — Закінчується не в один, а в усі можливі способи одразу. Жоден із них не буде первісним. Я — твій Апокаліпсис. Але твій, і тільки твій. Се ти, саме ти, а не Давні — той в’язень, що живий і мертвий одночасно. Ти завжди ним була, але тепер ти усвідомлюєш се.

Вирячене око пресвітери оскляніло. Пальці, що стискали кулак Ебру, розчепилися та зісковзнули з нього.

Ебру поволі розтулила долоню. Маленька кістяна пластинка на ній лежала зображенням догори.

VII. Кара

Вони йшли каньйоном, що купався в ласкавому сонячному сяйві. Світило стояло високо в небі, і жодна хмаринка не заважала йому зігрівати приспану зимою землю. Річка струменіла звивистим кам’янистим річищем, вируючи на сточених скельних уламках. Напоєний сонцем туф приємно зігрівав ступні. Діти йшли мовчки, наче не наважуючись порушити величного спокою долини. Кара залишив шаблю в скинії. Він не був до кінця впевнений у цьому — взагалі в усьому, що трапилося там, — але, дивним чином, власна невпевненість його не дуже переймала. Ебру крокувала легко. На плечі в неї висіла полотняна торбина, де лежав різець, фляга з висушеного гарбуза та кілька сухарів.

Шпак сів на брилу перед ними. У дзьобі він тримав великого равлика, яким взявся стукати об камінь, намагаючись розбити черепашку. Завмерши, Ебру стала прислухатися до цього стукоту, наче він мав вказати їй шлях.

— Чому, — обережно спитав Кара, — руна так подіяла на Аджену? І чому на нас вона подіяла інакше? Тільки не кажи, що відповідь та сама, що й з паломниками.

— А чом вона має бути іншою? — відповіла Ебру, трохи засмучена тим, що шпак, сполоханий їхніми голосами, відлетів.

Кара замислився.

— Якщо ти кажеш, що образ Давнього, який ми бачили, то є тіко спогад, значить, він майже не відрізняється від руни, їх відрізняє лише втілення. Проте за той час, що минув, ми — ми ж змінилися! Я змінився. Ти розповідала про жагу, яка вела Адема, але хіба я нині не відчуваю такої самої жаги?

— І так, і ні, — стенула плечима дівчина.

Вона зупинилася, побачивши на березі всохлий окоренок. Присівши перед ним, Ебру дістала з торбини різець і декількома лініями вивела на дереві сплетіння звивистих ліній.

— Що я хотіла сказати цією руною? — спитала вона. — Яке значення, яку силу вклала в неї?

Кара невизначено повів рукою:

— Але ж ти різьбярка! Ти сама не вкладаєш в неї нічого. Твоя рука лише втілює співи Давніх…

— Давніх не існує, — мотнула головою Ебру, виказуючи прикрість через повторені Карою чужі слова.

— Давніх не існує, — покірно повторив Кара, обмірковуючи поєднання цих слів. — Але якщо немає джерела, і рука не має зв’язку з голосом… то що ж залишається?

— Що залишається? — Ебру сховала різець у торбину.

— Багатовимірний символ. Безкінечна течія значень, які власним існуванням спростовують бога та всі його іпостасі — раціональний порядок речей, науку, закон…

Кара закліпав, приголомшений власними словами.

— Тому ченці в скиніях вірили, що Давні існували до та зовні Логосу, — пояснила Ебру. Вона підвелася і знов покрокувала узбережжям. Кара наздогнав її.

— Але ж се не так, — мовив він обережно.