Залишенець. Чорний ворон

— Бачиш, Євдосю, братчики ордену поставили перед собою занадто суворі правила: не спати в жидівських хатах, не любитися з жінками, не курити й не пити. Перше — то ще сяк-так, нехай би було, а від усього іншого як відмовитися живому чоловікові?

— Ну, звісно, та ще й такому, як ти, — знов кольнула його Євдося.

— А що я? Не такий, як усі?

— Ні, ти в нас найкращий, — сказала вона. — Тобі не гріх і в жидівській хаті переспати, якщо припече. Сам же кажеш, що перше куди не йшло…

— Ти на слові мене не лови, — Ворон видихнув такий струмінь диму, що вогник над каганцем застрибав і ледь не погас.

— Я не ловлю, я знаю, що це незабаром буде.

— Де?

— Не знаю, тоді згадаєш мене. Але ти не доказав про Івася. Що він? Покинув усе і пішов у Московію?

— Нікуди він не пішов. Коли ми брали Черкаси, гарматною стрільнею йому відірвало голову й праву руку…

— Матінко рідна, — перехрестилась Євдося.

— Ось такий знак. І скажи після цього, що над нами немає вищої сили.

— Цей знак не від Бога.

— Але чому саме голову й праву руку? Чому не ліву?

— Про це судити не нам, — сказала Євдося.

— Може, й так. А про Веремія… то я хотів у тебе спитатися. Ти ж, мабуть, пробувала щось розгадати?

— Пробувала, та не виходить. Не скрізь я можу заглянути. Раз випадає на життя, а раз… Щось плутає карти. Кидала й на зерно — те саме. Усе тут покрите великою тайною.

— Жаль. Бо я таке задумав, що мені треба знати, живий він чи ні.

— Що? Може, скажеш?

— Не тепер.

— Тоді роби як знаєш. Тільки дай мені ще раз побачити тебе на прощання.

Вона підійшла до Ворона, провела пальцями по його волоссю, чолі, бровах, довкола очей, торкнулася пучками вуст, бороди.

— Гарний… А як поголишся та обстрижешся, тебе й любка не впізнає. Саме час зробити те, що тобі раджу. Хоч як мені шкода назавжди прощатися з тобою.

Він поцілував її руку.

— Дякую тобі за все, Євдосю.

Чорний ворон, який сидів у розсосі побитого громом береста, чув, як рипнули двері і надвір вийшов знайомий йому чоловік з чудернацькою шанькою, що звисала через шию на груди, але ворон швидко здогадався, що то ніяка не шанька, а сповиток із великої хустки, де лежала, мов у колисці, дитина. Услід за ним вийшла сліпа жінка, і, коли чоловік сів на коня, здійняла руки долонями до неба.

Воронові дуже кортіло прислідити, куди ж далі повезуть це дитинча, але він уже не мав сил на далеку мандрівку. До того ж надворі стояла безмісячна ніч, а ворон не був нічним птахом, щоб в отаку непроглядь вибиратися бозна-куди. Він і так ледь-ледь добачав, що воно діється біля хати, і, коли вершник розчинився у темряві, а жінка опустилася на коліна, ворон не міг розібрати, чи то вона молиться, б'ючи поклони, чи цілує слід від копит.

2

Добропорядний совєтський воєнком, заслуживши законну відпустку, їхав з молодою дружиною та семимісячним чадом у гості до своєї любої тещі аж у прикордонне містечко Дунаївці.

Після тяжких трудів та поранення в сутичці з бандою цей комісар мав право трохи перепочити, а заодно «показати бабусі дорогого онучечка, якого вона ще не бачила».

У тих далеких Дунаївцях ми, звісно, не мали ніяких родичів, зате довідка Матусівської волості устійнювала протилежне.

Крім цього паперу, в мене було ще кілька документів, один із яких засвідчував:

«Удостоверение дано сие тов. Семенову Степану Ивановичу в том, что он действительно является Завволвоенотделом Матусовской волости и что ему по роду службы разрешается ношение и хранение холодного и огнестрельного оружия. Всем военным и гражданским учреждениям просьба оказывать содействие при исполнении служебных обязанностей».

Відповідно до цього посвідчення «Степан Іванович Сємьонов» мав дозвіл на табельний наган № 44956 та мандат «уполномоченного по проведению налоговой политики в волости», який давав право на дармове користування селянськими підводами. Крім того, на мені була шинеля з комісарськими петлицями та формений кашкет із червоною пентаграмою на околиші, який трохи муляв стрижену голову. Так-так, ніде було діватися, мусив таки постригтися й зголити бороду, після чого сам себе не впізнав у дзеркалі. Від незвички лицем гуляв холодок, шкіра на щоках і підборідді була значно білішою, ніж дублене чоло та обвітрені вилиці, а в запалих очах чорніла така безодня, що не хотілося дивитися в дзеркало. Тіна, коли мене побачила, довго не могла прийти до тями.

— Боже, зовсім інший чоловік… — вона провела прохолодними пальцями по моєму обличчю.

— Ти ж полюбиш цього іншого чоловіка? — я затримав Тінину руку в себе на щоці і притулився губами до її долоні.

— Звісно. Я ж колись закохалася в галантного штабс-капітана, а не в кудлатого гайдамаку.

— А червоний комісар тобі не підходить?