— На коней! — закричав він, хоч бачив, як Ворон з Вовкулакою метнулися до повітки, а він, Дядюра, так і стояв у повен зріст перед ворожою лавою і строчив, строчив, строчив з кулемета, тримаючи його на рівні пояса. — На коней! — гукнув ще раз Дядюра, хоч добре бачив, як Ворон, а за ним Вовкулака вискочили на коней, і чув, як отаман крикнув йому «За мною!» — але в Дядюру вселився якийсь веселий біс, котрий зсудомив вказівного пальця на спусковій скобі і не дав його розімкнути навіть тоді, коли куля влучила Дядюрі у груди. Від поштовху він заточився, позадкував до хати, а коли вперся плечима в стіну, то поволі сповз по ній донизу, але не впав, ні, Дядюра не впав, а сів під стіною, наче сидячи йому зручніше було стріляти, бо він ще й досі стискав перед собою «люйса».
«Тух… тух… тух… тух…» — чимраз тихіше озивалося його серце, та Дядюрі здавалося, що то він чує стукіт копит Мудея і Тасі, — Ворона й Вовкулаку вже не здогнати. А йому, Дядюрі, цього разу з ними не по дорозі. Цього разу йому в інший бік…
Вони ще довго по ньому стріляли, думаючи, що бородань присів біля хати замінити кружок на кулеметі, і так зрешетили мертвого, що, коли підійшли, не побачили на Дядюрі лиця.
— Да, рєбяткі, раздєлалі жє ви єво.
— Дак іть он моґ всєх пєрєкасіть. Сідіт і нє падает, змєй.
Котрийсь із чонівців хотів було забрати кулемета, взяв його обіруч за кожуха, та враз відсахнувся — йому здалося, що гайдамака живий. Дядюра не відпускав «люйса» з рук. Пальці так звело, що треба було розгинати по одному.
— Нутром чувствую, что ета ґлаварь. Вєді сюда хазяіна.
Привели Ілька. Він так і був у спідньому. Стояв білий, як привид. Навіть очі його були порожні.
— Кто етот бандіт?
Ілько дивився невидющими очима і мовчав.
— Немой, что лі? Чєво прітваряєшся, морда пєтлюровская? Всьо равно нє уйдьош от наказанія. Ґаварі!
Ілько ворухнув білими губами.
— Ну?! Кто он?
— Чорний Ворон…
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Коли проти ночі постукали у двері, Євдося відчинила, не питаючи, хто там, і впустила до хати Чорного Ворона.
— Уже? — спитала вона.
Ворон сів на лаву, ближче до божниці, де з лампадки падало тьмяне світло, і подивився на ліжко, в якому минулої осені, рівно рік тому, він одлежувався цілий місяць, а тепер тут спав Ярко — не у сповитку, а по-дорослому вкритий вовняним рядном.
— Як він?
— Нівроку, росте.
— Я знав, що в тебе йому буде найкраще, — сказав Ворон. — Але мушу відвезти його ще далі.
— Навіщо? — вона ждала, що Ворон це скаже, але не думала, що так скоро.
— Треба, Євдосю. Такий час.
— Такий. Пора тобі й про себе подумати.
— А що тут думати?
— Голи бороду та ховайся чимдалі поміж чужих. Давно казала тобі, що не буде пуття з вояцтва вашого.
— І ти вже знаєш… Біда, Євдосю. Біда, ще й велика.
— Біда ваги не має. А рятуватися треба. Мусиш подбати про себе.
— Взавтра, — сказав він. — Взавтра я зголю бороду.
— Справді? — Євдося спершу мовби й зраділа, та потім ще більший жаль підступив до серця. — Це я вже більше тебе не побачу?
— Ну, чого ж… — якось непевно промовив Ворон.
— Переночуєш у мене?
— Ні. Посиджу, поки збереш дитину.
— Хоч підвечеряй.
Євдося засвітила на столі каганець, насипала йому миску теплого кулешу, сіла на лавці й, поки він їв, усією собою дивилася на Ворона.
— А про Веремія більше нічого не чув? — спитала вона.
— Нічого. Самі тільки вигадки. Звитяга породжує легенди, а відчай — брехню.
— Так завжди велося у світі.
— Був колись у моєму загоні один тихий хлопчина, не з тутешніх, бурлака. Івасем звався. Поки воюємо, він ще нічого, а як настає затишшя, йому наче пороблено. Впадає в таку нуду, хоч викинь чоловіка, аби на інших не перейшла та хвороба. Мовчить, мовчить, та як почне говорити, то тільки про одне — про орден руки Івана Хрестителя. Він казав, що належить до таємного ордену лицарів руки святого Іоанна.
— А це що таке? — не второпала Євдося.
— Ну, таке потаємне братство, що має спільну, приховану від людей мету. Його братчики вважають, що Іванові Предтечі одрубали у в'язниці не лише голову, але й праву руку. Та найцікавіше те, що через багато літ ця рука якимось чином потрапила до москалів, і вони зберігають її мощі десь біля Пскова чи Новгорода. Саме тому кацапи збудували таку міцну державу.
— Сон рябої кобили, — сказала Євдося.
— Та вже ж. Проте лицарі ордену взяли собі за мету відшукати руку Івана Хрестителя.
— Для чого?
— А ти не здогадуєшся? Щоб викрасти й перенести її в Україну. Мовляв, лише тоді справа нашої державності матиме добрі наслідки. Бідний Івась. Він і мене агітував пристати до цього ордену й вирушити на пошуки руки.
— А ти?
Ворон поклав ложку, зашарудів у кишені, дістаючи кисет з тютюном.
— Кури тут, — сказала Євдося. — Хочу, щоб довше твоїм духом у хаті пахло.
— А я, — він склав папірець жолобком і сипнув у нього пучку тютюну, — я не перечив Івасеві. Хай кожен тішиться тим, що додає йому віри. Не хотів доводити, що це нісенітниця, то відмовився пристати до їхнього братства з іншої причини. Такої, що й казати соромно.
— Кажи, сором'язливий ти мій, — легенько вщипнула його Євдося, всміхнувшись до Ворона самими губами.