Читаем Залишенець. Чорний ворон полностью

Забивши цвяхами віко, вони поставили труну на драбину, щоб зручніше нести. Саме тут нагодився Дядюра.

— Що там? — спитав Ворон. — Жида завіз?

— Завіз. Але Віткуп уже не той. Просив, щоб ми його більше не будили ночами. Каже, літа вже не ті.

— От лисиця стара. Знає, що вдень ніхто до нього не прийде. Ще когось дорогою бачив?

— Наче скрізь тихо.

Вони підняли драбину з труною — Ворон із Дядюрою, майже однакового зросту, стали в голові, Ілько з Вовкулакою позаду — і рушили в кінець городу. Попереду ступала Меланя з гасовим ліхтарем у руці.

Яма була завглибшки зо три аршини, труну опустили на мотузках, кинули по жмені землі, і Вовкулака з Дядюрою, по черзі беручи лопату, засипали могилу.

— От і все, — прошепотів Ілько. — Ні хреста, ні горбочка.

— Замість хреста посадиш калину, — сказав Чорний Ворон.


* * *


Вони випили, як і годиться на поминках, по дві чарки, перекусили салом, сирими яйцями та квашениною, а потім Ілько таки умовив їх, розморених, передрімати часину, поки підсушиться одяг. На долівці в хатині він розтрусив два кулі соломи, вони полягали там покотом й відразу провалилися в сон. Та тільки-но почало розвиднятися, їх розбудили крики й тупіт надворі:

— Ей, вихаді, ви акружєни!

Ворон підскочив до вікна, визирнув у щілину між фіранками й побачив цівки рушниць, що витикалися з-за тину. Отакої! Вони вскочили в більшу халепу, ніж у сосняку, бо тут із ними ще була жінка з двома дрібними дітьми. Чи їх вистежив той-таки загін чонівців, чи продав Аврум Віткуп, чи, може, запримітив хтось із хутірських сусідів і поспішив вислужитися перед комуною — не було коли про те думати, бо не встиг Ворон відсахнутися од вікна, як у рамі розлетілася шибка і з протилежної стіни посипався тиньк. Туди ввігналося відразу три кулі, дивом не розтрощивши його нерозважливу, тверду, як сказала б сліпа Євдося, голову.

Відчинилися двері, і на порозі став білий привид. Ілько був у полотняних підштаниках, такій же спідній сорочці, і лице його теж було білим, як те полотно.

— Хлопці, ріднесенькі… Не губіть… Дітей пожалійте.

— Скільки їх? — спитав Ворон.

— Двійко.

— Та не дітей, москалів!

— Хіба ж я знаю? Чую тільки, що з усіх боків обступили. І від городу, і з вулиці. Як не вийдете, вони всіх тут спалять живцем.

— Вийдемо, — сказав Ворон. — Не стогни. Дай прикинути, що й до чого. А ти лізь на піч.

— Яка ж піч, коли вони хату запалять? А там діти…

Ілько знав, що каже. Сутінь за вікном уже загойдалася у відсвітах полум'я — горіла повітка, що стояла ближче до шляху.

Лящали перелякані свині, кудахкали кури, протяжно ревла корова, і серед того ревища почулося моторошне, нутряне іржання коней, яких вони зачинили на ніч в повітці.

— Здавайтесь, бандіти! Жізнь ми вам ґарантіруєм! — репетувало з-за тину.

На роздумування не лишалося ані хвилини. Ворон перекинувся кількома словами із хлопцями, після чого вони покидали карабіни на долівку, револьвери розтикали по кишенях так, щоб були напохваті, кожен мав при собі ще гранату. Дядюра перевірив «люйса», попустив-подовжив на ньому ременя й почепив на плече таким фасоном, що кулемет сховався за його широкою спиною.

Піднявши руки вгору, вони повагом, мовби знехотя, виходили надвір із напускною покорою, хоча збоку здавалося, що і в тій вайлуватій ході більше погорди, аніж смиренності.

Першим ішов Чорний Ворон, за ним Вовкулака, потім ще один бородань — Дядюра.

— Бліжє! Падхаді бліжє! — волало з-за тину, перекрикуючи ревіння худоби й іржання коней. — Нє стрєлять!

Покрівля повітки гуготіла вогнем, мокра після дощу солома стріляла снопами іскор, густий жовтий дим валив на подвір'я.

Лісовики неквапом рушили до шляху, розступаючись так, щоб їх усіх трьох було видно, вони йшли з піднятими руками здаватися, ковтаючи досаду і цей жовтий ядучий дим, який ще невідомо кому був на руку, — якийсь телепень поспішив запалити повітку для постраху, — і ось тут сталася ще одна несподіванка, за яку Ворон, якби міг, прямо зараз потиснув би руку Ількові. Він, цей Ілько, таки не брехав, що має у сховку оружжя, але хто б міг подумати, що воно ще й само уміє стріляти.

Зненацька на горищі повітки так гримнуло, що віхті полум'я полетіли на всі боки, ніби гарматна стрільна влупила в покрівлю; москалі поприпадали ниць до землі, і ніхто ще не встиг отямитися, як услід за тим вибухом тарахнуло ще раз, потім почало гримотіти суцільною чергою. З покрівлі полетіли осколки, запахкали кулі, й ось тоді вже всяк здогадався, що на горищі заховано чималий запас гранат та набоїв, які від вогню почали вибухати. Та поки москалі підвели голови, Дядюра вже сипонув по них з «люйса».

Перейти на страницу:

Похожие книги

100 великих казаков
100 великих казаков

Книга военного историка и писателя А. В. Шишова повествует о жизни и деяниях ста великих казаков, наиболее выдающихся представителей казачества за всю историю нашего Отечества — от легендарного Ильи Муромца до писателя Михаила Шолохова. Казачество — уникальное военно-служилое сословие, внёсшее огромный вклад в становление Московской Руси и Российской империи. Это сообщество вольных людей, создававшееся столетиями, выдвинуло из своей среды прославленных землепроходцев и военачальников, бунтарей и иерархов православной церкви, исследователей и писателей. Впечатляет даже перечень казачьих войск и формирований: донское и запорожское, яицкое (уральское) и терское, украинское реестровое и кавказское линейное, волжское и астраханское, черноморское и бугское, оренбургское и кубанское, сибирское и якутское, забайкальское и амурское, семиреченское и уссурийское…

Алексей Васильевич Шишов

Биографии и Мемуары / Энциклопедии / Документальное / Словари и Энциклопедии
100 великих героев
100 великих героев

Книга военного историка и писателя А.В. Шишова посвящена великим героям разных стран и эпох. Хронологические рамки этой популярной энциклопедии — от государств Древнего Востока и античности до начала XX века. (Героям ушедшего столетия можно посвятить отдельный том, и даже не один.) Слово "герой" пришло в наше миропонимание из Древней Греции. Первоначально эллины называли героями легендарных вождей, обитавших на вершине горы Олимп. Позднее этим словом стали называть прославленных в битвах, походах и войнах военачальников и рядовых воинов. Безусловно, всех героев роднит беспримерная доблесть, великая самоотверженность во имя высокой цели, исключительная смелость. Только это позволяет под символом "героизма" поставить воедино Илью Муромца и Александра Македонского, Аттилу и Милоша Обилича, Александра Невского и Жана Ланна, Лакшми-Баи и Христиана Девета, Яна Жижку и Спартака…

Алексей Васильевич Шишов

Биографии и Мемуары / История / Образование и наука