Замок

– Отже, цілком обґрунтованими ці скарги також не назвеш. Зрештою, ніде не вказано, що нічні допити проводити необхідно, і якщо чиновник їх уникає, то не порушує жодних приписів. Але загальна ситуація, перевантаженість роботою, методи праці чиновників у Замку, труднощі з виїздами, а також правило, що допитувати прохачів потрібно лише після закінчення повного розслідування, але відразу ж, не відкладаючи, – все це й багато іншого перетворило нічні допити на необхідність. Та якщо це вже стало неминучим, я так гадаю, то спричинилися до цього, хоча й опосередковано, офіційні циркуляри, а тому скаржитися на нічні допити означає майже те саме, – ясна річ, я трохи перебільшую, – що й скаржитися на самі закони.

Безумовно, слід забезпечити секретарям можливість у межах передбачених законом повноважень захищати себе від нічних допитів та їхніх несприятливих наслідків, наскільки їм поталанить. І вони практикують такий самозахист навіть у ширшому масштабі. Беруться лише за ті справи, які не виглядають небезпечними в згаданому сенсі, ретельно перевіряють себе перед допитами, і, якщо цього вимагає результат перевірки, в останню мить відмовляються од допиту. Підстраховують себе тим, що викликають того чи іншого прохача разів десять, перш ніж дійсно зайнятися його справою, домовляються про заміну з колегами, які не перебувають у курсі справи, а тому можуть краще провести допит, переносять час допиту на початок або на кінець ночі, уникаючи годин поміж тим. Таких і подібних засобів існує чимало, секретарі не дозволяють узяти себе голими руками, їхня здатність до самозахисту не поступається їхній вразливості.

К. заснув, хоча це не був справжній сон, він чув слова Бюрґеля краще, ніж перед тим, коли був смертельно втомлений. Кожне слово вдарялося йому у вуха, але свідомість, яка обтяжувала його, зникла, він відчув себе вільним, навіть Бюрґель більше не стримував його, К. лише час від часу тягнувся пальцями до Бюрґеля, щоб пересвідчитися, чи той нікуди не зник. К. ще не поринув до кінця в глибокий сон, а лише трохи занурився в нього. Ніхто не повинен був більше красти в нього цей сон. Йому здавалося, що цим він здобув важливу перемогу, і навіть знайшлося товариство, щоб відсвяткувати це, а потім він чи хтось інший підняв келих із шампанським на честь звитяги. І аби всі довідалися, про що саме йдеться, битву й перемогу ще раз повторили. Можливо, й не повторили, а лише почали, хоча святкувати стали вже наперед, адже результат був відомий. У цій битві К. переміг секретаря, оголеного, неначе статуя грецького бога. Поєдинок виглядав дуже кумедно, і К. тихо сміявся уві сні над тим, як секретар після випадів К. втрачав на мить свою гордовиту поставу, лякався і змушений був терміново скористатися простертою вгору рукою із зігнутим кулаком, щоб прикрити свою наготу, хоча щоразу його рух виявлявся запізнілим. Двобій тривав недовго. Крок за кроком, а це були дуже широкі кроки, К. просувався вперед. Чи був це взагалі поєдинок? На шляху переможця не виникало жодних серйозних перешкод, тільки час від часу попискував секретар. Цей грецький бог верещав, як дівчисько, яке лоскочуть. Урешті він зник, і К. залишився сам у великому приміщенні, готовий до бою. Він озирнувся, шукаючи супротивника, але довкола нікого не було, товариство теж розбіглося, тільки розбитий келих із-під шампанського лежав на землі. К. розтоптав його на дрібні друзки. Та уламки скла кололися, і вік злякано прокинувся. Його нудило, як немовля, яке розбудили. Попри це погляд на оголені груди Бюрґеля пригадав К. думку зі сну: «Ось він, твій грецький бог! Витягни його з-під перини».