Замок

– Ти тікав від них? Це правда, коханий? – жваво вигукнула Фріда, а коли К. після паузи невпевнено промимрив «Так», знову поринула у втому. Але і в К. не було більше аргументів на користь того, що стосунки з Фрідою змінили його життя на краще. Він забрав руку з її плеча і трохи посидів мовчки поряд із нею, аж поки Фріда не заговорила; здавалося, його рука давала їй тепло, без якого тепер не обійтися.

– Я не витримаю тутешнього життя. Якщо ти хочеш бути зі мною, нам доведеться кудись виїхати, на південь Франції, до Іспанії.

– Я не можу виїхати, – сказав К. – Я прибув сюди, щоб тут залишитися. Я залишуся тут.

І продовжив, не помічаючи суперечливості власних слів:

– Що могло б мене примусити приїхати в цю нудну місцевість, окрім бажання залишитися тут? Але й ти хочеш тут залишитися, це ж твоя батьківщина, тобі не вистачає тільки Кламма, і це викликає в тебе відчай.

– Мені бракує Кламма? Та тут усе переповнено Кламмом, його забагато всюди, я хочу втекти звідси, щоб утекти від Кламма. Не Кламма мені бракує, а тебе, з тобою я хочу поїхати звідси, бо тут не можу насититися тобою, тут усі нам заважають. Краще б із мене злетіла красива маска, і моє тіло стало потворним, щоб я могла спокійно жити біля тебе.

К. зрозумів із цього тільки одне.

– Ти ще досі підтримуєш стосунки з Кламмом? – запитав він. – Він кличе тебе?

– Я не знаю нічого про Кламма, я говорю зараз про інших, наприклад про помічників.

– А, помічники! – здивовано сказав К. – Вони тебе переслідують?

– Ти не помітив? – запитала Фріда.

– Ні, – сказав К. і марно намагався пригадати якісь подробиці. – Це правда, що ці хлопці нав'язливі та хтиві, але я не зауважив, щоб вони насмілювалися чіплятися до тебе.

– Ні? – здивувалася Фріда. – Ти не помітив, що їх неможливо було вигнати з нашої кімнати в заїзді «Біля мосту», не помітив, як вони заздрили нашим стосункам, як один із них ліг на моє місце на сіннику і як вони свідчили вчителеві проти тебе, щоб позбутися тебе і залишитися зі мною? Усього цього ти не помітив?

К. мовчки подивився на Фріду й не відповів. її скарги на помічників були справедливими, але все це можна було потрактувати й набагато невинніше, враховуючи, як смішно, по-дитинному, легковажно й невиважено вони себе поводили. А хіба не суперечило цьому звинуваченню їхнє постійне намагання супроводжувати К. всюди замість того, щоб залишатися з Фрідою? К. сказав про свої думки Фріді.

– Облуда, – сказала Фріда. – Ти не збагнув? Тоді чому ти їх вигнав, якщо не через це?

Вона підійшла до вікна, відсунула штору, визирнула й покликала до себе К. Помічники й далі були на вулиці, біля загорожі саду, і хоча вони виглядали вже дуже втомленими, все одно продовжували час від часу благально піднімати руки догори, збираючи всі сили і дивлячись на шкільні вікна. Один із них навіть зачепився плащем за гострий виступ загорожі, щоб не напружувати постійно руки, тримаючись.

– Бідні вони, бідні! – сказала Фріда.

– Чому я вигнав їх геть? – вигукнув К. – Насамперед через тебе.

– Через мене? – запитала Фріда, не відриваючи погляду від видовища за вікном.

– Через твоє надто поблажливе ставлення до них, – сказав К. – Ти пробачала їм усі витівки, сміялася над ними, гладила їх по голові, постійно їх жаліла. І зараз ти також кажеш: «Бідні вони, бідні!» Та й останній випадок, коли тобі не шкода було пожертвувати мною тільки для того, щоб урятувати їх від різок.

– Саме про це я й говорю. Це робить мене такою нещасною, стоїть між нами. Я не уявляю собі більшого щастя, ніж бути з тобою завжди і всюди, вічно бути з тобою. Я мрію тільки про те, щоб на землі знайшовся спокійний куточок для нашого кохання, але його не існує, ні в Селі, ні десь в іншому місці, тому я уявляю собі могилу, глибоку й тісну, в якій ми міцно обіймаємо одне одного, стискаємо до болю, я ховаю своє обличчя в тебе на грудях, ти своє – у мене, і ніхто нас більше не побачить. А тут – ти тільки поглянь на помічників! Вони не до тебе складають так благально руки, а до мене.

– Але не я, – сказав К, – визираю до них із вікна, а ти.

– Так, звичайно, я, – майже люто промовила Фріда. – Саме про це я й говорю. Якби не це, то чому б мене мало обходити, що вони за мною бігають, навіть якщо їх підіслав сам Кламм?

– Підіслані Кламмом? – повторив К., це припущення здивувало його, хоча й виглядало переконливо.