Записки Кирпатого Мефістофеля

Але от раз увечері приходить до мене Панас Павлович. Довго сидить, іронічно філософує й перешкоджає мені. Я вже збираюсь сказати йому, що я дуже занятий, коли раптом він підводиться, скидає пенсне й починає ретельно витирати скла, короткозоро приглядаючись до них. На лиці в нього такий вираз, що я мимохіть чекаю, що буде далі. Жовта шапчина волосся блищить гладенько; сам він підстрижений, чистий, з молочно-білим чолом і ніжним рум’янцем, як у панночок на обкладинках від мила.

Він обома руками примощує пенсне і, злегка задравши голову догори, говорить:

— Так от, Якове Васильовичу, «по зрелом размышлении, будучи в здравом уме и твердой памяти», заявляю, що маю бажання викрасти власного сина, Дмитра Кривулю.

І вичікуюче придивляється до ефекту своїх слів. А на лиці той самий вираз напруженості, розгубленості, змішаних з добрим настроєм.

Я встаю й міцно потискую йому руку.

— Ухваляюте?

— Навіть захоплений!

— І помагати згоджуєтесь?

— З приємністю!

— Веnе! Іншого виходу немає! Ступаємо, значиться, на путь нечестивих.

І він рішуче, трохи смішно, обшарпує донизу камізолю.

— А як Олександра Михайлівна?

Панас Павлович кривиться, зібравши губи до носа так, наче понюхав чогось міцного.

— Доведеться воювати! Вона не знає про мою постанову. Доведеться воювати!

І заклопотано дивиться на мене.

— Одна надія, що примириться з фактом і всю відповідальність складе на мене. Одна надія! Ну, та з нею вже якось улаштуємо. А от, любий мій, як з Варварою бути? З Варварою?

— А що таке?

— Та ж вона розлютиться.

— Хай собі лютиться! На здоров’ячко!

— Е, коли б тільки була справа з її здоров’ям! А то ж і з моїм! Вона ж зараз почне гасати по всьому місті, шукати нас. В університет побіжить, у гімназію, на ректора накинеться, при всіх мені вчинить істерику. Їй що? Такий скандал зробить, падлюка, що згориш від сорому...

— Та це, звичайно, той...

— А, скажемо, зустріне мене на вулиці з Дімою й кинеться однімати. Що їй зробиш? Не битися ж з нею? І одніме! Оттак вихопить з рук, сяде на звожчика й поїде собі. От яка, розумієте, штука! Ех, заздрю, їй-богу заздрю тим людям, що вміють, де треба, по часті фізичної аргументації. Загилить би їй попереду разів зо два оттак по «наружній фізіономії», от би вона вже опасувалась потім.

— Та ви ж уже так аргументували!

— Коли?! — дивуєтеся Панас Павлович.

— Як коли? Та тоді ж, як вона вдарила Олександру Михайлівну.

— Кий чорт! Тільки замірився! Я брехав, що вдарив її, тільки для внутрішньої сатисфакції. Не вмію я бити. Нема в мене досить простодушності. Іноді страшенно хочеться загилить так, щоб аж юшкою умилась, а дійде до діла — схибну. Нема прямоти!

— Виїдьте куди-небудь!

— Та куди виїдеш?! — раптом кричить він так, неначе я вже надокучив йому з цією порадою. — Хіба не знайде? Ні, треба вміти бити, от що! Вона хапає Діму, а ти одшпурнув її й покликав городовика. Вона в крик, а ти ще дужче, вона з сльозами до юрби, а ти собі. Отце я розумію! Не треба боятись популярності! А то, чи пискнула вона, чи ні, а ти вже щулишся й озираєшся, чи не чули люди. Хай собі чують!

— Розуміється!

— Оттоді вона й той... і побачить, що зброї в неї більше немає. Власною її зброєю треба й бити її. Ти ляпаса, а от тобі аж два, от тобі, на, маєш!

І Панас Павлович навіть махає в повітрі рукою так, ніби дає ляпаси. Я сміюсь мимохіть з його одважності оттут, у ме­не в кабінеті.

— Ну, оттак і смаліть! Чого там! От давайте оце зараз і зро­бимо напад! Ви маєте де сховати Діму?

— Чекайте, який напад?

Перехід від завзяття й войовничості до страху такий щирий і по-дитячому одвертий, що я не можу не сміятись. Щоб він не образився, я обнімаю його за плечі й кажу:

— Та справжній напад, Панасе Павловичу, самий справжній. От давайте візьмемо автомобіль, підкотимо, вбіжимо! «А подавай сюди мого сина!» Та по «наружній фізіономії» її, ось тобі завдаток! Га? Та й катнемо разом з Дімою. Ну?

Панас Павлович злегка одсувається й, зідхаючи, говорить:

— Та вам, голубе, легко сміятись.

— Та хто сміється?! От маєш! Та хоч у цей момент я готов їхати з вами. Навіщо одкладати? Хочете?

Панас Павлович, задравши голову, мовчки, вражено і з тривогою дивиться на мене.

— Я не жартую. Робить — так робить! Чого ж дурно час гаяти? Знаєте що? Ось давайте зараз подзвонимо їй! Коли нема дома, їдьмо! Тепер дев’ята година, Діма вже в постелі. Ввійдемо, одягнемо й гайда! Ну? Дзвонити?

Панас Павлович стоїть, немов заціпенівши від думки, що це, справді, може статися. Але на мій рух до телефону він кидається злякано до мене й хапає за руку.

— Та що ви, що ви?.. — шепоче він, з страхом зиркаючи на телефонну трубку, немов у ній сидить сама Варвара. — Отто яке! Так з вами, бозна що вийде. Хіба ж можна так?

— Та чому не можна? Ну, чому?

— Це чорт-батька-зна, що вийде. Раптом зірвались і — маєш!.. Ні, серденько! Я бачу, що ви занадто захоплюєтесь романтичним боком справи. А мені, знаєте, не до романтизмів. Тут треба зважити, підготувати ґрунт, а не так, що в один момент...