Записки Кирпатого Мефістофеля

Проте туга за рідним краєм гнала письменника з більш-менш благополучної і ситої Європи до рідного краю. На якомусь етапі йому здалося, що є шанс щось змінити в трагічній долі Батьківщини. Для реалізації свого задуму Володимир Винниченко під чужим прізвищем у травні 1920 р. прибув у Москву, у політичних диспутах відстоював ідею федерації радянських республік, намагаючись цим узаконити право України хоч на відносну незалежність. Переговори зазнають поразки. А сам Винниченко опиняється в дуже скрутному становищі. Більшовицька партія знала про його авторитет, тому Ленін не заперечив проти повернення в Україну, але перед митцем поставили дилему: або він комуніст і забуває свої патріотичні ідеї, або він український патріот і йому нема місця в радянському суспільстві. У записах в щоденнику В. Винниченко прямо пише про вибір «або відмовитись бути українцем і тоді бути революціонером», «або вийти зовсім з революції і тоді можна бути українцем» і про те, що «з’єднати те й друге не можна, історія не дозволяє». Тяжко провагавшись майже півроку й мало не закінчивши з розпачу життя самогубством («Коли б не було в мене літератури... я серйозно почав би думати ще про один вихід: смерть», бо «вона розв’язала б найкраще цей вузол»), письменник вибрав еміграцію.

23 вересня 1920 р. подружжя Винниченків залишає рідну землю назавжди. Політична «кар’єра» закінчилася повним крахом — тяжкими і гіркими роками еміграції, перебуванням у фашистському концтаборі (за членство в комуністичній партії Франції й відмову служити «новому режиму»), хворобами. За кордоном В. Винниченкові не жилося в особливих статках. Були такі роки, що він з дружиною жив виключно на прибутки з землі та саду свого «Закутка» — невеличкої садиби, яку вдалося досить дешево купити неподалік від Канн (Франція) у селі Мужен. На жаль, зберегти садибу В. Винниченка як оазис творчості українського митця не вдалося вже в наш час.

Півстоліття митець натхненно трудився. Його працездатність була дивовижною. За кількістю написаного Володимир Винниченко найближче стоїть до Івана Франка. На сьогодні вважають, що спадщина українського емігранта становить біля 30 томів і тільки романів включає в себе 14, а ще ж були сотні оповідань, десятки повістей і драм. Недослідженою сто­рінкою творчості митця вважається його малярство.

Після війни саме Винниченко спонукав письменників української діаспори піднімати у своїх творах ті теми, на які було накладено табу в СРСР: тему голодомору, тему репресій і тему підневільного становища України. Самому письменникові дуже хотілося відвідати рідний край, а на схилі років він просто марив хоч бути похованим в Україні, а тому він наважився написати прохання дозволити йому повернутися з емі­грації. Радянський уряд прислав відмову.

Помер письменник 6 березня 1951 р. у своєму обійсті у Франції, де й похований. Через багато років забуття творчість цього митця зараз знову доступна масовому українському читачеві й наглядно показує нам, що саме Винниченко вивів українську літературу на новий горизонт, розробив досі незадіяні теми й проблематику.

14 лютого 1958 р. Розалія Винниченко складає заповіт, в якому засвідчує: «Всі матеріали й бібліотеку покійного В. Вин­ниченка передаю до Архіву Колумбійського університету на збереження безкоштовно, але з умовою, що коли на Україні буде відновлено демократичний устрій і Україна стане справді вільною й незалежною демократичною державою, де буде забезпечено справжню свободу слова й безстороннє об’єк­тивне наукове вивчення цих матеріалів, — то Архів Колумбійського Університету передасть їх Українській Академії На­ук у Києві також безкоштовно».

Завдяки зусиллям професора Г. Костюка всі матеріали, документи й бібліотека письменника були передані до Нью-Йорка. Малярська спадщина митця передана на збереження до Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку.

Понад п’ятдесят років ім’я В. Винниченка було під ідеологічною забороною, його книжки знищували, лише поодинокі примірники затаєно німіли в спецфондах; його п’єси не допускалися на сцену. На жаль, повернення творчості Во­лодимира Винниченка до українського читача відбулося з непоправним запізненням. Повернення запізніле, але необхідне, бо без творчості його немислиме духовне життя Ук­раїни.

Т. М. Панасенко