Записки Полоненого

До таких нелюбих, насамперед, потрапив і мій найбільший у казармі приятель Хома Мельниченко.

Прибув він до нашої казарми через тиждень після мене, так само через «двадцятий номер», так само з запасних жеребкових, походив із України, служив, як він казав, за писаря в одеському окружному суді, мав дуже виснажене, змарніле, скивасте обличчя й хутко заростав рудуватою щетиною, завжди справляючи вражіння неголеного, невмиваного, неохайного.

А те, що приїхав він до полку у всьому казенному — від жовтих, чотирикутних чобіт до солдатського картуза, і привіз папірця, що ввесь одяг треба йому відібрати й повернути до військового начальника на місце призову, виразно свідчило, що Хома Мельниченко на призовний пункт з’явився — коли не зовсім голий, то в кожному разі в якомусь невимовному лахмітті.

Це відразу викликало у мене велику до нього симпатію, побудовану на думці, що товариш Хома коли не запеклий богемець, то, щонайменше — одеський золоторотець. Про те, що він зазнав у своєму житті всіх принад життя портових безпритульних, я таки пізніше дізнався від нього, але що це була надзвичайно чесна й щедро природою обдарована людина, незабаром переконалися ми всі.

І хто зна, може саме те, що Мельниченко прибув до нас голодранцем (у чужому), і дало підстави нашому фельдфебелеві поставитися до нього з першої вже зустрічі надто зневажливо. Тієї самої зневаги, слідом за ним, і все ротне начальство не змінило до Мельниченка й надалі, за ввесь час його горемичної служби в полку.

Після перевірки ми нашвидку пили чай з чорним, кислим хлібом, проспівавши перед тим, під орудою фельдфебеля, вранішню молитву, і в пів на сьому вирушали вже на подвір’я — вправлятися з маршування, поводження з рушницею, та з інших військових премудрощів.

Через дві години стомлені, захекані верталися до казарми й безпосередньо по тому бралися до вправ фізкультурних.

Найбільше далася мені в знаки «кобила», що через неї треба було зрозгону вздовж перестрибувати, а я кожного разу, стрибаючи, падав і боляче забивався. Це викликало глузування начальства, товариші дивились на це байдуже, бо багато хто падав і забивався, і тільки одного разу, коли я забився до непритомности, пригадую теплу, матірну ласку Хоми Мельниченка.

Він сів поруч мене на ліжку, куди я доплентався від кобили й упав, умліваючи з нестерпного болю, і якимись лагідними, братерськими словами втіхи та тихо висловлюваним обуренням дурноголовими фізкультурниками, впливав на мене, як найкращі болегамовні ліки.

Після фізкультури надходив нудний і найдурніший своїм безглуздям час: нас поділяли на гуртки, розсідались ми в казармі по кутках, і починалася дика солдатська «словесність».

— Хто єсть солдат?

— Што єсть знам’я?

— Скажі, Сєдов, повний титул князівни Ольги.

— Што такоє присяга?

А найбільше і найчастіше:

— Хто єсть ураг унутрішній і зовнішній?

За професора цієї уславленої словесности завжди правив чотовий «дядька» — єфрейтор, здебільшого людина зовсім мало письменна, нерозвинена, але нашпигована за два-три роки солдатчини всякими істинами, на тему про те, що студенти і жиди — «вороги унутрішні».

Після словесности — знову маршування, бігання вздовж і впоперек по подвір’ю казарми, аж поки не грав горнист на обід.

На обід чергові приносили завжди синій, з погано почищеною й немитою картоплею суп і окремо понаштрикувані на палички «порції» — шматочки вивареного в цьому ж таки супі м’яса, і щодня, день-у-день, гречану кашу з салом.

Од тієї каші з не завжди свіжим салом, щоночі стояв в казармі важкий, чадний дух, од якого на ранок боліла голова й дерло в горлі, а вночі, коли припадало вартувати в казармі, я просто не міг знайти собі місця, часто відчиняючи двері й жадібно вдихаючи струмки морозяного, чистого повітря знадвору.

По обіді — година відпочинку, далі знову муштра надворі й у казармі.

За кілька хвилин перед дев’ятою нас вишиковували в казармі на перевірку, потім ставили в півколо перед іконою на молитву і, зачувши звуки вечірньої зорі, фельдфебель командував: «до молитви готуйсь!» і диригував розхрістаним хором. Уся рота виспівувала: «Спасі, Господі, люді Твоя…» та ще якусь постійну молитву.

Далі ми примушені були щовечора вислухувати моралізаторське казання фельдфебеля на тему про те, який повинен бути російський солдат — казання нудне, безбарвне й до чортиків остогидле, бо завжди однакове; часом вислуховували, з похнюпленими головами, чергові накази про присуди військових судів неслухняним, дезертирам та іншим злочинцям, і лунала команда: «спать!»

Моє ліжко було поруч Мельниченкового. З перших днів знайомства товариш Хома виявив себе, як соковитий, цікавий оповідач. Його життьові пригоди були барвистіші, змістовніші за все, що я будь-коли читав у книжках, а феноменальна пам’ять докраю мене дивувала й примушувала з побожністю ставитись до цього, мізерного на вигляд, хлопця.