Записки Полоненого

На ще більше собі горе, потрапив Делі-Бошко до рук єфрейтора Уткіна, колишнього дрібного прикажчика якогось лісового складу, людини зовсім некультурної, брутальної, а головне — безнадійно дурної й хвалькуватої.

«Дядька» Уткін, зневірившися в тому, що Петко колись навчиться військової премудрости в загальних лавах новобранців, узяв собі Петка в індивідуальну обробку. Він ганяв його по подвір’ю в той час, коли ми відпочивали чи перепочивали, посилав щодня на кухню без усякої черги, ганяв його до полкової крамнички по цигарки, примушував начищати свої чоботи й ґудзі, наказував на вченні зрозгону падати в брудні калюжі, а потім, даючи п’ять хвилин часу — чиститися, доводити себе до «справжнього» солдатського вигляду.

А найбільше єфрейтор Уткін знущався з Петка в казармі, виставляючи його струнко, з рукою під козирком, перед царським портретом. Не було того дня, щоб цей домашнього походження садист не ставив отак бідного Петка на дві, три, або й чотири години, примушуючи сотні раз вигукувати, на потіху іншим, підлеглим Уткінові, «сєрим», надзвичайно важкі й навряд чи зрозумілі Делі-Бошкові фрази:

— Ваше імператорскоє велічество, я — дурак!

Я не пригадую за всі три місяці перебування в фрідріхсгамській казармі, щоб хоч одного разу пощастило Петкові вимовити цю важку йому фразу правильно. Але якось після того, як Петко знову переплутав слова, єфрейтор Уткін, запінений, червоний, солодко матюкнувши, тукнув:

— Слушай і повторяй: ваше імператорскоє велічество, отдєльонний командір Уткін ґоворіт, что Делі-Бошко дурак; ґоворі: Делі-Бошко дурак!

Петко — чи з ляку, чи, може, зо злости навмисне (важко було припустити, що в цьому засмиканому парубкові лишилася хоч крихітка бажання глузувати з начальства), — голосно й одним духом випалив:

— Ваше імператорскоє, отдєльонний Уткін дурак!

Я був при цій нагоді в казармі — це було, здається, в час відпочинку по обіді, чи, може, якогось недільного дня.

Дехто з присутніх пирскнув, викликавши лютий окрик Уткіна: «Смірррна!», і треба було бачити, що сталося з «отдєльонним командіром» Уткіном: він одразу почервонів, схопив із себе солдатського ременя з бляхою, зібгав його вдвоє, щоб бляха припадала на кінець, і накинувся на Петка несамовитим звіром, увесь час вигукуючи, коли Делі-Бошко звивався під ударами й опускав, захищаючись, руку від козирка:

— Стой смірно, сукін син, перед єго велічеством стоїш!

Дисципліна суворо наказувала нам не втручатися в дії начальства, бо це був би «бунт», і тому всі, хто були в казармі, принишкли, мовчки позираючи на знущання із свого співбрата й може втішаючися, що не з ними це роблять, а може, десь у глибині свідомости, й протестуючи мовчки, про себе…

Я не міг витримати тієї картини і вибіг із казарми. На велике моє здивування, мій друг Хома Мельниченко, коли я переказав йому про Уткінову екзекуцію над Петком Делі-Бошком, не зважаючи на всю свою чутливість, поставився до цього якось байдуже, неначе він був глибоко переконаний, що це річ — звичайнісінька, що так із Петками й треба робити. Я довго не міг зрозуміти того ставлення товариша Хоми і заспокоївся тільки на тому, що, може, це у нього виявляється втішене самолюбство, еґоїстичне почуття — що не тільки він один, Хома Мельниченко, наражається на постійне знущання, а й інші страждають, а може — це була просто недооцінка ним усієї гидоти й обурливости тих знущань дурнуватого єфрейтора Уткіна.

А Петка Делі-Бошка я, з першого дня появи його в казармі, полюбив, як нещасне, беззахисне створіння. І дивно, що він одразу відчув це і найбільше ввесь час прихилявся до мене — може ще й тому, що я перший з усіх почав добре розуміти його зцерковнослов’янену мову, вмів заговорити до нього так, що й він розумів мене непогано.

Увечорі того дня ми сиділи з Петком на підвіконні в затіненому закутку казарми, він роздягався й показував глибокі, синьо-криваві смуги на спині, на плечах, на руках — сліди дошкульних ударів ременя з бляхою, я пошепки радив йому піти завтра зранку до околодку й заявити, що побив його Уткін.

Петко пристав на цю думку, і я бачив, як ця доросла дитина — чи від того, що почула в мені трохи справжнього людяного співчуття, чи від нестерпної образи й болю, заплакала, схлипуючи й рясно вмиваючися добірними слізьми…

Зрозуміло, що Делі-Бошка до околодку не пустили, про його списану смугами спину ніде в світових аналах не занотовано й слова, його посадили, на домагання Уткіна, на десятеро суток до арешту, Уткін знущався з нього й далі, а разом почав підозріло ставитися й до мене, мабуть відчувши, що я — на боці Петка, що то я міг «настринчити того дурня» — домагатися медичного огляду. Цю зміну ставлення до мене «отдєльонного командіра» я незабаром гостро відчув, але, як тільки Уткін дізнався, що фельдфебель, користуючися з наявности у мене бритви, тричі на тиждень наказував мені власноручно голити його, самого господіна фельдфебеля, він круто змінився до мене на краще, і вже ніколи не чіплявся, а, навпаки, навіть улесливо часом посміхався — де треба було, де й не треба.