Записки Полоненого

Це було вже в середині серпня. З цього відпочинку, відправивши ще раз, може п’ятдесятий раз за час походу, врочистого молебня, полк вирушив до залізниці, і нас урочисто перевезли через Петроград (уже не Петербург, бо й не фон-ден-Брінкен же, і не фон-Нотбек, — геть усе німецьке, варварське з нашої неперевершеної культури!), десь на вокзалі оскаженілі юрби кричали нам «ура!», безладно тикали подарунки — дешеві цукерки й дешеві цигарки, але все це не хвилювало, не підбадьорювало.

Перед тим, десь у поході, втік із нашої роти сектант Астахов, рота саме перепочивала, і я потрапив у той загін, що мав його розшукати. Поблукавши навколо розташування полку кілька годин і порадившися з хлопцями, ми вирішили, що у втікача одна дорога, а у нас — тисячі, що ми його, значить, однак не знайдемо — ми дозволили собі добре виспатися десь на невеличкій галявині в лісі, поставивши вартового на випадок, коли б ще й за нами назирці було когось послано.

Повернувшися ввечорі до табору, сповістили, що, обшукавши всі чисто закутки кілометрів на двадцять навколо, втікача не знайшли… Я радий був за Астахова, трохи заздрив йому, і з глибокою повагою згадував тепер його слова:

— Я не вбиватиму…

І на велику втіху собі бачив, що ввесь загін, виряджений на влови втікача, переживав і відчував те самісіньке.

І от тепер, коли наш ешелон обступали, обліплювали, як надокучливі мухи, дрібні урядовці в блискучих ґудзиках, базарні торговки і безліч усяких невиразних панночок із петербурзького міщанства, мені з очей не сходила замріяна постать сектанта Астахова, людини ледве грамотної, що понесла десь у фінські ліси свій глибокий протест проти людського божевілля, проти вбивства людини людиною в ім’я панування в світі жорстокости, несправедливого й глибоко ворожого та чужого всім нам ладу… В вирішальну мить він свою думку здійснив, кинув рушницю й подався в небезпечну путь військового дезертира під час війни…

Петербурзьке міщанство, засліплене патріотичними гаслами, ні мене, ні, здавалося мені, нікого з солдатів не зворушувало.

І тільки, коли потяг рушив із Петрограду вниз, на південь прямуючи, як потім ми дізналися — рятувати розбиту армію генерала Самсонова, десь отак за кілометр од станції, серед поля, на залізничному насипу стояла собі самотня («як билиночка в полі», — подумалось мені), простоволоса, гарно, але простенько вдягнена, дівчина і, замість кричати «ура!», замість вигукувати «смерть ворогам!», зробила всього кілька жестів рукою — в напрямку, протилежному рухові нашого потягу…

І замислилась, похиливши голову.

— Вертайтеся! — прочитав я в тому рухові, і серце мені боляче й радісно стислося — і від небезпеки грядущого, і від жорстокого тягара довгої-довгої розлуки з тими дорогими, кого залишено далеко десь на Україні, від болючої розлуки з отакою самою на вигляд дівчиною, і з глибокої, гарячої подяки цій хорошій, незнаній людині з такими високими, добрими до нас, почуттями.

— Вертайтеся живі й здорові! — од чистого серця її сказав мені той дівчачий рух і відбився в розчуленій свідомості моїй на все життя.

Дяка тобі, хороша, незнана людино!

ІІ. НА ВІЙНІ

В ДОРОЗІ ДО ФРОНТУ

В дорозі — що ближче до фронту, то менше патріотичного запалу спостерігалося, щодалі все менше й менше ставало, а потім і зовсім зникли демонстрації по станціях, а замість них, не зважаючи на сувору заборону відкривати напівтеплушки й виходити на зупинках, ми побачили вже першу кров, перші жертви ненажерному богові царської війни.

Ешелони з пораненими й покаліченими частіше й частіше зустрічалися нам на станціях, настрій у людей, що метушилися навколо вагонів, був зовсім не святковий, не парадний, а якийсь пригнічений, часом дуже стурбований, розгублений.

Вся команда зв’язку 6 фінляндського стрілецького полку їхала в одному вагоні. Тут були і телефоністи, і самокатчики-велосипедисти. В команді опинилося й кілька «однорічників», культурних хлопців із Петербургу й Москви, що їх раніше в полку я не знав. Був один моторист із Москви, Боярський — якийсь співробітник великого електроуправління, людина дуже поважна і літами й становищем (заробляв великі гроші), тримався він якось пишно, очевидно важко мирячися з тим, що потрапив до такого от, як наш, гурту.

Однорічники взагалі поводились хоч і привітно з нами, але трохи погордливо, звисока. Найсимпатичніший поміж ними був Серьожа Серк, син якихось визначних урядовців із Петербургу; далі — мовчазний, понурий фон-Лямпе з естонських баронетів, та ще Коля Мухін — жвавий, енергійний, представник першорозрядної петербурзької молоді, так званого «третього елементу», що міг собі дозволяти полібералити трохи й покритикувати дещо в розмовах із товаришами.

Згадую ці прізвища, бо якраз із цією групкою довелося мені чимало пригод зазнати на німецькому фронті, поки аж не розпорошилися всі з різних причин перед тим, як потрапив я на інший фронт — на карпатський.