Записки Полоненого

Я зовсім не помилюся, коли скажу, що було це на самому початку липня 1914 року, трохи не за три тижні перед оповіщенням війни. Якими вже шляхами доходили до нас ті чутки, трудно було уявити, але я тоді вже думав, що допомагало чуткам те, що перебуваємо ми саме в Фінляндії, де все населення в масі все таки настроєне було проти Росії взагалі недоброзичливо, або й просто вороже. І тому все, що діялося поза лаштунками дипломатичних кабінетів, і що пильно приховувалося від людського ока й вуха, напевно було трохи відоме частині фінського громадянства, а воно, сподіваючися від війни для себе певних полегшень, не могло не втішатися з майбутніх перспектив, і всякими ймовірними і неймовірними шляхами пускало ті чутки саме до гущі солдатської маси.

Однієї душної липневої ночі на подвір’ї нашої казарми пролунали тривожні звуки тривожних сиґналів; за півгодини полк було вишикувано в подвір’ї в повному бойовому стані й негайно виряджено до вокзалу.

На зміну нам, нести караульну службу в Гельсінґфорсі, прийшла якась інша військова частина.

ПОХІДНИМ ПОРЯДКОМ

Тієї самої ночі вирушили ми назад до Фрідріхсгаму, нічого не знаючи, але на всі боки перетлумачуючи, пошепки, розуміється, чутки про війну.

Десь по дорозі нас ізсадили з потягу й пустили маршувати похідним порядком по лісах та кам’янистих дорогах Фінляндії.

До Фрідріхсгаму прибули тільки через три чи чотири дні, після безупинних військових переходів, після несподіваних зупинок, і ще несподіваніших, на поклик тривожної сурми, виступів, і тільки тут нам сказали, що треба готуватися до війни з німцем.

Іще нам офіціяльно тут оголосили, що наш славний корпусний командир, генерал-ляйтенант фон-ден-Брінкен, що то його рід десь тільки у прадідах із німців походив, а сам командир, мовляв, давно вже російський стовбовий дворянин, — що цей фон-ден-Брінкен, палаючи патріотичними почуттями до матушки-Росії, з височайшого дозволу відкидає віднині німецькі додатки до свого прізвища і надалі іменуватиметься тільки так: генерал-ляйтенант Брінкен.

Того самого дня, на вечірній перевірці, прочитали нам іще наказа про те, що й бриґадний командир наш фон-Нотбек, палаючи патріотичними почуттями… і т. д., так само відкидає геть німецьке «фон» од свого прізвища, і зватиметься далі просто: генерал Нотбек.

Голосним ідіотським «ура!» ми мусіли вітати ці знаменні, глибокозначимі, історичні події…

Все своє немудре майно — скриньку з кількома зайвими, домашніми ще сорочками, простиралом та піджачком, я заніс до симпатичної родини Барановських (у Хоми нічого було заносити) і просив переховати, поки я «повернуся з походу».

На ці мої слова старенька фінка, навіть більше обізнана з міжнародньою політикою за мене, тяжко зідхнула, очі їй зробилися вогкі, і вона, зовсім несподівано для мене, пригорнула й поцілувала мене, неначе сина, в далеку, незнану й небезпечну путь виряджаючи… А за нею — як сестра брата, мабуть, за приказом матері, пригорнула й тепло поцілувала в уста й маленька Матильда…

У мене ще народилася була божевільна думка — просити старого Адама Барановського — попробувати зговоритися з кимось із начальства двох чужоземних кораблів, що ще відвантажували якісь товари в фрідріхсгамському порті й спішно готувалися відпливати, — попробувати зговоритися, чи не взяли б вони переодягненого солдата — хлопця з України, солдата молодого, до себе за чорнороба, щоб завезти його далеко-далеко від цієї частини земної кулі, що вже здригалася від наближення жахливих вульканічних ударів.

Але розгублений вигляд пана Адама й пекучі сльозинки, що скотилися старій дружині його на зморщене, виснажене обличчя (зовсім, як у моєї сердешної матері!), але зажурений погляд дівчинки Матильди, що так співчутливо випроводжала мене поглядом дитячим, не дали моєму язикові поворухнутися і, вийшовши з подвір’я привітної родини, я, мов на смерть засуджений, поплентався до казарми, де вже гукала галаслива сурма, виграючи «збор».

На полковому майдані довго правили молебня, офіцерські жінки театрально прощалися з чоловіками, а чоловіки — занадто театрально бадьорилися, в той час, коли наші спини мліли від надмірного навантаження повною похідною викладкою і, нарешті, наш полковий бойовий марш:

«Пона-а-прасну, мальчік, ходішь,
По-о-на-а-прасну ножкі бйошь…»

І полк рушив у похід.

З наївности своєї ми ще думали, що нас одразу отак от посадять у вагони й повезуть просто німцеві в зуби, перед його задротовані окопи…

До окопів ще було далеко, і треба було добре вишколити в зразкових походах та переходах оцю тритисячну масу людей перше, ніж кинути їх на поталу крупівським винищувачам.

На чолі нашої роти став капітан Борисенко. Дотеперішнього командира, штабс-капітана Таскіна, з наказу полкового командира, що дуже не долюблював його за вільнодумство (мабуть же знав полковник Кареєв, що Таскін дозволяв собі на «ви» з солдатами говорити) знизили до ролі півротного.