Записки Полоненого

— Свинопасе, куди ти цілив, трах-трах-та-ра-рах!?

Коли б не ці постійні окрики з багатоповерховими матюками, до яких усі товариші мої позвикали давно й сприймали, як якусь ласку начальства, а я не міг їх ніяк перетравити, щоб не зіпсувати після таких окриків на мою адресу цілого дня собі, — коли б тільки не це — все було б гаразд.

Ми з Хомою змовились якнайменше влучати, бо знали, що добрих стрільців не пошлють до нестроєвої команди, а нам до смерти кортіло потрапити на осінь у писарську команду, де й дисципліна легша, де й роботи брудної менше, і поводження начальства не таке було брутальне.

А командир роти стрілецького полку конче хотів, щоб у нього всі були якнайкращі стрільці. Виходило, що на цьому ґрунті ми з ним не сходились…

І симпатична суттю своєю людина — штабс-капітан Таскін, що часом дозволяв собі на самоті й на «ви» звертатися до мене (злочин на ті часи для офіцера безмежний!), тут, під час стрільби, коли махальник од валу показував, що я пустив усі п’ять набоїв «по молоко», — в чисте небо, як у копієчку, — тупотів люто коло мене ногами, вигадував неймовірне нагромадження поверхів і здавалося мені тоді, що не має він у світі більшого ворога, як я — невдаха-стрілець.

Людина я з природи глибоко-чесна, і тому не витримував довго нашої змови, на злосливу втіху Хомі брав чергових п’ять патронів, і всі п’ять куль, одну по одній, уліплював на п’ятсот кроків у саме серце намальованому десь там туркові.

Штабс-капітан Таскін миттю лагіднів, десятки разів похваляв, кричав, щоб із мене брали приклад інші, а товаришеві Хомі, до невичерпного списку його позачергових нарядів, тут таки прописував нову порцію чергування на кухні, — після повороту з стрілецького поля до казарми. Проте, й чеснот своїх довго витримувати мені не щастило. Презирливі погляди та уїдливі усмішки товариша Хоми робили своє діло, і дальших п’ять моїх куль знову летіли в повітря… шукати собі кращої долі, ніж бути загнаними в подзьобане туркове серце… Тоді знову налітала немилість розлюченого начальства, але на всі докори й лайки я тільки міг невиразно промимрити щось на тему про те, що може то мушка збита в моїй ґвинтівці, що давно, мовляв, пора перевірити її на станку, ваше благородіє…

Ще тяжче, ще втомніше — до божевілля, до повного одеревіння знесилювались ми, повертаючись до казарми.

Сонце тепер пекло так, як, здавалося нам, ніколи не пекло воно в самій Сахарі. І великою насолодою було, приплентавшись у казарму, скинувши гімнастерку, підставити всього себе під гострий струмінь холодної-холодної води.

Сердешному Хомі й цього не дозволялося: його просто з дверей казарми повертали й посилали на кухню різати великі, жирні туші м’яса на порції, задихатися в чадному повітрі, воювати з мільярдами мух.

Але свою лінію — на полкового писаря — він вів уперто й непохитно: рідко коли влучив із двох-трьох десятків куль, випущених за день стрільби, одну-дві, та й то десь потрапляли вони вище шиї сакраментальному туркові.

І йому таки, геть, правда, пізніше, та впертість пригодилася.

У Фіндляндії широко вживається жіночої праці по тих закладах і коло тієї роботи, яка б нам і на думку б ніколи не прийшла.

Фінки працюють масами на будівництві, тягаючи на шостий і сьомий поверхи великі кладки цегли, фінки, як правило, скрізь виконують ролі голярів по перукарнях, жінки-фінки правлять скрізь за обмивальниць по чоловічих лазнях.

І коли мій хороший Хома дізнався про останнє, та, не знаю вже якими шляхами, а виблагав собі якось одного разу право прогулянки до міста, то, неймовірно поспішаючи, потяг мене з собою:

— Бери сорочку, підштаники, мило, і все, що полагається і — гайда! Буде діло!

— Куди гайда і яке буде діло, Хомо?

— Буде діло, а яке — побачиш, кажу тобі! Не хочеш, то й сам піду! — випалив Хома одним духом, замотуючи в сорочку всі інше.

Звичайно, ніякого діла не було, крім того, що ми на власні очі пересвідчилися, що справді в фінських лазнях, де купаються хлопці й чоловіки, прислуговують виключно жінки й дівчата.

І фінські люди сприймають це, як звичне явище, і нічого в тому — ані сором’язливого, ані непристойного не було.

Правда, Хома млів, Хома намагався заговорити на миґах із дівчиною в легенькій, наскрізь мокрій, із тонкого полотна сорочці, що прилипала до її тіла, виказуючи всі приховані від Хоминого ока, недосяжні розкоші. Хома намагався жартувати з дівчиною, коли вона ритмічно, добре знаючи своє діло, намилювала його, густою шерстю заросле, незграбне тіло, але зустрів і її, і найближчих сусідів — фінських хлопців — такі здивовано-зневажливі погляди, що відразу замовк і стишився. А я таки, здавалося мені, тоді здорово почервонів.

— Ну, як, де ж твоє діло, Хомо? — питався я сердегу, коли ми, добре випарившись, вертались до казарми.

Замість відповіді, Хома солодко, закручено вилаявся…

Другого разу, в неділю по обіді, ми з ним разом пішли до голярні.