Записки Полоненого

Я не знаю, чому взагалі жіночої праці в голярнях не вживають широко в світі, бо ніколи нічого приємнішого не відчував за ті хвилини, поки мене голила молода, голубоока, дуже чемна й привітлива дівчина. Її бритва так безболізно, так приємно лоскотала щоки, лагідні дотики її руки справляли вражіння подиху легенького весняного вітерця на розпалене обличчя, а привітна посмішка, що нею вона супроводила кожен свій рух, кожне своє, незрозуміле нам слово, що я відтоді надовго закинув власну бритву й витрачав усю свою вбогу солдатську платню на те, щоб голитися в фінських голярнях.

Щоправда, не в тій, куди ми потрапили вперше. Бо товариш Хома і тут ускочив у гречку, та й у дуже неприємну.

Почувши, що товаришка вимовляє тільки фінські слова й нічим не реагує на його легенькі українські дотепи, товариш Хома розходився. Від не досить пристойних анекдотів із солдатського, а може й одеського портового арсеналу, Хома перейшов до безпосереднього обстрілу нашої голярші. Він, смакуючи, змальовував мені, витримуючи найневинніший вигляд, усі розкоші цієї дівчини, примушував мене густо червоніти й спиняти його і, нарешті, доспівався до того, що почав зо мною справжню суперечку на дуже невигідну для голярші тему.

Я зрідка скоса зиркав на неї — жоден відрух виразу на обличчі її нічого загрозливого не віщував — дівчина була так само спокійна, чемна й привітна та пильна в своїй роботі.

Ми розплатилися. Хома востаннє виструнчився перед дзеркалом своєю миршавою постаттю, ще раз зміряв розпаленим поглядом дівчину, пустив наостанку один із дотепів, і прибільшено ввічливо козирнув до дівчини. Моя рука в той час була вже на клямці дверей, і раптом… що сталося?!

Неначе вибух далекобійного чемодану (набій тяжкої гармати) вразив мене в саме серце, у всі найдрібніші ниточки свідомости: на мить я думав, що світ пішов обертом, що я впаду непритомний, приголомшений…

З уст дівчини, нашої голярші, що так само привітно, на прощання, нам посміхалася, витираючи об рушника руки після роботи, пролунало чистою російською мовою:

— Будьтє здорови, товаріщі. Спасібо. Пріходітє єщо… Всегда к нам пріходітє…

І чиста вимова, і глибоко-іронічна, навіть презирлива посмішка, з якою вона вимовила легенько всі ці слова, переконливо свідчили, що дівчина добре знає російську мову, що ті її фрази не були в неї випадково завчені.

І я, і Хома Мельниченко бомбами вилетіли з голярні й очунялися трохи тільки тоді, коли побачили себе вже на подвір’ї казарми.

На честь Хомі треба сказати щиру правду, що його сумління після цього випадку запротестувало. Правда, цинізму в ньому від того ані трохи не поменшало, але він не міг без засоромлення ніколи пригадати випадку з перших наших одвідин фінської голярні.

В інших голярнях він уже тримався так, як належиться людині, хоч і в солдатській шинелі.

Часто неділями та святами доводилось мені по обіді блукати по Гельсінґфорсу самому, без Хоми, що в той час відбував собі десь черговий наряд за кару; я дуже вподобав так званий Звіриний острів, куди за кілька пфенніґів перевозила маленька яхта, й де містився чудовий, небачений ніде мною, зоологічний сад.

А в зоологічному саду, поза всіма красотами й багатством живої природи і дивували, і розпалювали нездоровим огнем картини, на які часто доводилось натрапляти — трохи чи не за кожним кущем — достоту серед білого дня. Правда, я знав, що у фінів у статтєвих взаємовідносинах багато більше простоти, ніж у нас, багато менше лицемірства й ханжества, але нічим неприкривані акти парування в кущах — і обурювали, і дивували, і розпалювали.

Повертався я тоді з острова з каламутною головою, заспокоювався тільки на другому боці затоки, довго споглядаючи цілі ліси корабельних щогол, що, особливо в свята царських днів, розквітали безліччю різнокольорових прапорців і справляли вражіння велетенських дитячих іграшок.

Чужоземні кораблі, що їх завжди було повно в Гельсінґфорському порту, наводили мене на принадну думку про можливість утекти до Америки, але… близько підходити до берега порту нашому братові-солдатові гостро заборонялося, а доглядали за цим суворі фінські поліцаї, незнання ж чужоземних мов позбавляло мене наперед усяких надій — хоч колись із кимось про це заговорити.

Товариш Хома, на моє пристрасне бажання втекти з царської казарми, ненависної тюрми, на чужоземному кораблі, дивився зневажливо-безнадійно і, на його думку, мав на це рацію. Товариш Хома добре знав обставини портового життя, знав життя на кораблях отаких утікачів, і радив просто плюнути на такі дурні думки.

А чутки про неспокій на петербурзьких заводах знову почали між нами дедалі поширюватися, а розмови про те, що наш «вірний цареві» полк пошлють таки до Петербургу першою чергою, знову розпеченим залізом почали пекти мою свідомість.

І раптом — до чуток про хвилювання робітників, тонісінькою такою гадючкою, просоталася чутка про війну з німцем.