Записки Полоненого

А коли ми всі, безмірно виснажені, зупинилися на відпочинок у селі Буянові, Жидачівського повіту, коли так хотілося впасти в клуні на солому й дати змогу хоч на годину відпочити здерев’янілому тілові, унтер Кокін викликав мене, чомусь мене одного, — трясця тобі в печінки! — і послав темної, дощової ночі, до окопу четвертої роти з телефоном. Окопи були «заздалегідь підготовлені», на півметра завглибшки, вщерть позаливані дощовою водою. Довелося, нашвидку, підкопувати збоку такі собачі конури, щоб хоч трохи захиститися від дрібного, надокучливого дощу, що сіяв зверху, та від ковбань, що стояли в окопах — під ногами…

На світанку німецька артилерія (це були таки німці, вже не австріяки) за якусь годину зрівняла наші окопи з рівним полем, а все, що лишилося живого після вбивчого, гураґанного, як казали тоді, вогню гармат і кулеметів, потрапило в полон.

Між живими був і я.

Було це на світанку 23 травня 1915 року.

Цілу ніч ішов дощ, у «заздалегідь підготовлених» окопах було повно води — мокро знизу, мокро згори, непривітно й утомно зсередини. На світанку прийшов на допомогу мені худющий, як кістка, кадровик Коваленко з Таврії, приніс пачку махорки й добрий окраєць хліба. Хліб йому в торбі так розкис, що скоринки геть повідставали, а з м’якушки можна було заново балабушки пекти. Проте, хліб ми з ним одразу, до останньої кришечки, з’їли, а закурити так і не пощастило — сірники змокріли.

Німецька артилерія намацала нас чуть-світочок. Кілька черг перелету, кілька недолету, а потім — оскаженіло, люто, невблаганно-ритмічно почала закидати мізерний окіп наш важкими набоями.

Вже після першої черги пострілів, уздовж окопу, пригинаючися в три погибелі, протупав командир цієї роти, капітан Павіян, а згодом — за ним услід, до затишної землянки знов таки того самого підполковника Корвін-Круковського, пробіг і командир сусідньої — п’ятої роти, капітан Орло — сувора, серйозна, але чесна і в поводженні з солдатами людяна, людина.

Капітанові Орло, коли пробігав він повз нас, телефоністів, мабуть трохи ніяково стало (нас бо таки вважали за публіку трохи свідомішу), бо він зупинився на хвилину перед нашою собачою конурою в окопі, геть залитою водою, подивився на нас якось крізь нас і вимовив винувато:

— Піду, знаєте, до батальйонного по інформації…

— А якже, йдіть, пане капітане, — життя кожному, дороге, а в підполковника Корвін-Круковського землянка в ярку, за межами досягнення ворожих набоїв — затишна, надійна схованка…

Я ручуся, що так от ми подумали обидва з Коваленком, і подумали воднораз, глянувши тільки один одному в вічі.

Над нами, попереду нас, позад окопів і взагалі кругом — пекло. Ні на мить не перепочивають німецькі гармати. В повітрі — рев сотень тисяч розлючених левів — диявольська музика уламків… Лунають зойки поранених, покалічених. Мовчать мертві.

Розвиднілося. Вже разів з п’ять ми з Коваленком, по черзі, вилазили з свого сміхотворного захистку на чисте поле — розшукувати та зв’язувати шматки вщент набоями потерзаного телефонного дроту. Важко підтримувати зв’язок із штабом…

Реве оскаженіла, пекельна музика ворожих пострілів, ворожих вибухів. Мовчить артилерія з нашого боку.

— Хай наші гармати хоч обізвуться! — з наказу ротного командира, якогось унтера з поляків, гукаю я хрипким голосом у телефон (жодного офіцера ні в цій роті, ні, як потім виявилося, в усьому полку нашому, що розтягався півпідковою ген-ген ліворуч і праворуч од нас, не було — в затишній підполковницькій землянці їх збіглося «по інформації» аж дев’ять чоловіка … Там їх усіх і забрали живцем німці).

— Хай наша артилерія хоч обізветься! — надриваюся в телефон, але неголосний мій голос тане в осатанілому ревінні безнастанних вибухів — над нами, попереду нас, позад окопів…

— Нема набоїв … — обзивається, нарешті, здалека голос штабного чергового.

— А-а-а, пся-крев, то нас тут, як куріпок, постріляють! — гукає несамовито ротний унтер із поляків, і я бачу, що з нього вже й не командир, і не вояка…

Чемодан ударив у голову нашої конури, в самий окопний насип, мене привалило землею.

— Прощай, світе, Канів… моя Дівчино люба… моя любов нерозквітла… Мамо! Рідна мамо моя!..

Мить, я почуваю, що живий. Нічим дихати. Дриґаю незасипаною ногою — може ж та живий Коваленко — визволить!

Коваленко визволив — одкопав, одгріб, здається, і лопаткою, і руками, й ногами, і навіть зубами розривав, поки розрив мою могилу.

— Живий? — радісно питає, а сам трясеться як осиковий лист.

— Живий, — спасибі.

— А не ранений?

— Ні, здається, не ранений… Спасибі.

Знову дріт нам десь порвало, а перша й третя роти вже здалися…

Несподівано відчуваю початок кінця. Неначе тисячопудовий тягар спадає із серця — глибоко зідхаю, побачивши крізь вибоїну в окопі, як на місці нашого правого флангу вже маршують розстрільною, заходячи нам у запілля, сині німецькі мундири.