Записки Полоненого

Проте, вихопитися за вороже кільце пощастило тільки полковникові Кельчевському з полковим прапором та з підполковником Давидовим. Як тільки перескочили вони нашвидку влаштований ще звечора нашими понтонерами місток через Стрий, з наказу полковника Кельчевського, підривники підпалили коротенький бікфордів шнур на містку, і міст полетів у повітря.

Вся решта полкового штабу, як і ввесь «людський склад» полку, потрапили в полон.

Наш провідник підганяє нас, сам ступаючи широкою, поквапною ступою, сердиться, лютує, часто вимовляючи незрозуміле ще тоді нам слово, але слово прикре, дошкульне в самій уже його вимові — «фарфлюкте гунде!» (прокляті собаки!).

— Куди ти поспішаєш, і чого ти гніваєшся, чоловіче в синьому мундирі? — хотілося запитати його, і запитав би, якби вмів.

І коли б одповів він, що поспішає збутися нас, бо його «рідна, близька його серцеві» військова частина переможно жене розбитого ворога, і йому, досі невизнаному героєві, може належаться не абиякі військові заслуги в тій гонитві, може кортить йому, оцьому опецькуватому, дегенеративному на вигляд, Гансові добути найвищу кайзерську нагороду — залізного хреста на груди, — коли б отак одповів він, я заспокоїв би його — випадкового подорожнього, що зустрівся отак несподівано на моєму життьовому шляху, щоб сьогодні ж із-перед очей зникнути й ніколи-ніколи більше не зустрічатися:

— Не поспішай, чоловіче в синьому мундирі, по залізного хреста, бо за одного залізного хрестика — ти ж сам добре це знаєш — дають тисячі дерев’яних нашому братові, а часом і по одному дерев’яному — на тисячі чоловіка. Або покинуть тебе на чужому, незнаному полі, як отого нашого пограничника, і будеш ти покорченими пальцями дряпати землю й гукати безнадійно в небесну порожнечу:

— Братіки, помо-о-жіть!..

За кілометр од окопів догнали довгу-довгу, що їй ні кінця, ні краю не видно, низку наших полонених, а ще через півкілометра несподівано дали нам змогу кілька хвилин перепочити. Несподівано, бо за поворотом дороги ми зустріли, просто на шляху, на ногах… цілий німецький штаб, де було щонайменше п’ять генералів і з десяток високої ранґи офіцерів. Усе це улесливо тупцяло коло старого-старого, як молоко сивого, генерала (може це й є сам Людендорф?), а цей старий-старий, як молоко сивий, генерал німецький, коли проходили повз нього ми, раптом звертається до перших лав чистою російською мовою:

— Здорово, молодци!

Вражені такою несподіванкою, чи може тому, що необізнані, як треба відповідати генералові чужому, обізвалися наші молодці-солдати дуже не влад, розхрістано, невпевнено.

Це викликало посмішку на виплеканому обличчі пана німецького генерала, і він якось по-панібратському, трохи зневажливо, ще вимовив:

— Ну, значіт, навоєвалісь, довольно с вас?!

І відвернувся від наших рядів, продовжуючи перервану нараду з своїми штабовиками.

А нас погнали далі.

Всі мої намагання полегшити — коли не свою, то Коваленкову долю — перекласти, хоч ненадовго, трофеї на чиїсь інші плечі, кінчалися на нічому. Солдатики-братіки — це така черства, еґоїстична маса, що її не допросишся в таких обставинах так допомогти…

На лінії вогню народ добріший, чутливіший. Перебираю в пам’яті всі події сьогоднішнього дня, натрапляю на мій нетовариський, нелюдський вчинок, коли послав я в небезпеку, замість самому йти, оцього бідного товариша Коваленка, пригадую, як почав був лякати мене кожен, навіть далекий вибух гармати після того, як для нас уже все було закінчене, коли ми вже були полонені; пригадую, як ганебно вклонятися почав кожній випадковій, здалеки заблуканій кулі, і заспокоююся на тому, що й з усіма, значить, сталося отаке переродження після закінчення останнього акту трагедії на лінії бою… Вклонятися бо випадковим кулям почали рішуче всі.

Проте, мені шкода, до гострого болю в серці шкода бідного мого камрада Коваленка — худющу, малосилу, виснажену людину: я пропоную йому свою допомогу — до свого вантажу погоджуюся взяти половину його, і ми кількадесят кроків несемо кулемета вдвох. Але далі не витримуємо. В Коваленкових очах я бачу і вдячність, і глибоке співчуття його до мене, бо й мені тепер неймовірно важко. Він рішуче відбирає від мене кулемета, маршує з ним неначе бадьоро, щоб показати мені, що це йому «наплювать», іще десяток кроків, і, нарешті, падає…

Такий незначний випадок не повинен зупиняти заведеної суворою рукою воєнної машини. Коваленка провідники негайно приводять до пам’яти прикладами, суворо відштовхують від нього мене, його заступника, і за мить ми знову йдемо далі — неначе нічого й не сталося — в довгому ланцюгу сірої, вимученої й лютої та недоброї людської маси, навантажені — я двома телефонними апаратами і котушкою з телефонним дротом на 500 сажнів, а товариш Коваленко — кулеметом із закладеною, зовсім непочатою стрічкою набоїв.

І так — три кілометри, п’ять, десять, двадцять… Але це ще — не «горе переможеним!..»

Тільки надвечір добираємось до якогось великого галицького села, де нашого, беззбройного тепер, колишнього війська набито, як оселедців у діжці.