Записки Полоненого

Ми з Коваленком здаємо в якомусь великому подвір’ї свій вантаж. Тут навалено військової здобичі цілі гори, а в глибині двору, вишикувані ладненько вряд, стоять цілісінькі, неушкоджені, колишні «наші» гармати — одна батарея, дві, три… Це ті самі, що не хотіли підтримати нашого духа бойового в сьогоднішній ранковій пригоді, невідомо для чого заощаджуючи набої, бо набої таки були — ось тут таки поруч — п’ять, десять, дванадцять двоколок із «зарядними ящиками» і всі вони повні…

Гармати встигли довезти сюди якимись шляхами раніше, ніж дотупали ми.

В селі метушня, безнастанний рух, але в усьому чути залізну, непереможну руку воєнщини, порядку, дисципліни.

Нас хутко вишиковують перед якоюсь кухнею, ми з Коваленком, донестямки зголоднілі, легко зідхаємо, передчуваючи принадні смаки німецького варива (в крайньому разі, хоч кавою напоять, — шепоче блідими губами Коваленко), і ми бадьоро дивимося в наше безпросвітне майбутнє.

В черзі поволі починаються розмови — бадьорі, надійні. Маса наших полонених у цьому селі справляє на всіх певне вражіння. Здається мені, що й усі так само думали, як без кінця мріяв я:

— Раз стільки народу нагнали, значить — немає більше фронту, значить — не сьогодні-завтра мир.

Але минає чверть години, пів години, година ціла, а наша кухня стоїть непорушно — нам нічого не дають, і розмови, в міру спливання часу, набирають усе темнішого й темнішого забарвлення, поки не сходять на вислови повного песимізму:

— Хіба їм діло тепер до нас?

— У них і самих їсти нічого…

— Держи рота, — він тебе нагодує…

— Ох, і їсти ж, братіку, аж душа болить…

Коваленко мовчить, і я бачу тільки, яким жадібним, по-вовчому голодним, огнем блискають у вечірніх сутінках його глибоко запалі очі.

Мовчу й я.

Ще через пів години нас завертають ні з чим од кухні й розганяють по дворах.

У наше тісне подвір’я набили чоловіка п’ятсот і наказали лягати спать негайно.

Тут, серед двору, на мокрій землі, полягали, щільно попритулювавшися один до одного…

…Місяцю-місяченьку! Коли б ти не так високо, та коли б ти не черстве сферичне тіло, а пухка… та ні! Коли б ти хоч давня, зачерствіла й цвіла паляниця…

…Зорі мої, зорі золотії! Коли б ви не так високо, та коли б ви, зорі, на шматочки звичайних житніх сухариків перетворилися, та коли б із вас, зорі, лагідний дощ на змучену землю, на наші засмажені уста, до наших порожніх шлунків…

Угрівшися коло Коваленкового боку, дрімаю і чую, як шепоче напівсонний мій камрад:

— Ох, і їсти ж, братіку, — здається, німця без соли з’їв би…

Ранком підіймають на ноги вигуки вартових:

— Авф! Авф! (Вставати! Вставати!).

— Чого вони гавкають? — питає Коваленко, пробуючи жартувати.

Але я бачу, що з тими жартами йому непереливки… Коли б підійшов якийсь благословенний із тих гавкалів, та, як милостиню, подав хоч малесенького сухарика, здається, Коваленко, та й не він тільки, заплакав би сльозами радощів, і ті гавкання, без ніяких заперечень, визнав би за дзенькіт срібних дзвоників, чи за солов’їне тьохкання над затуманеною повноводою рікою…

Та нема й близько таких благословенних. Нас провадять селом і для чогось спиняють поблизу церкви, коло священицької садиби. Тут — штаб. На ґанку купка наших офіцерів. Пізнаю своїх, бачу капітана Орло. Він, спитавши дозволу якогось набундюченого обер-ляйтенанта, сходить із ґанку до нас, стає перед нашою лавою в позу проповідника й починає промову.

Чулу, теплу (може, це йому так здається), патріотичну промову на тему про те, що от, мовляв, братці, кінчилася для нас із вами війна ганебно, але ми й у полоні не повинні забувати, що ми — солдати «доблестної російської армії», мусимо гідно поводитися, слухатись нового свого начальства й пам’ятати, що наша невільна «зрада» (?) батьківщині — це Божа на нас кара… На очах капітанові виступили й покотилися вниз, аж на пишні вуса, рясні сльози…

Потім він прощався з нами. Підійшов і до мене, пригорнув і поцілував.

— Ой, пане капітане, хороша ти, людяна людино! Краще б тобі не підходити, та й не цілувати. Бо… несе з тебе спиртом, як із сороквідерної діжки, бо, значить, випивав ти й заїдав ти може в компанії з німецькими офіцерами — твоїми переможцями і може, цілу нічку випивав саме тоді, коли ми, знесилені й голодні, чаклували над місяцем та ясними зорями, даремно намагаючися їх на звичайні житні сухарики перетворити…

Лють, обурення й болюча образа несподіваними шляхами перетворюються у мене на… сміх, що вибухає слідом за обіймами капітана Орло.

— Ти чого смієшся? — вражений спитав капітан Орло.

— Та… це я так, пане капітане, — анекдота одного пригадав.

— А-а-а! — заспокоєно протягає капітан, і лізе далі цілуватися ще з одним-двома «братцамі-солдатамі».

На виході з села нам роздають по маленькій торбинці на двох — білих-білих, чудових коржиків (на кожного припало із чверть фунта, але яка то була несподівана радість!). Через п’ять хвилин ні в кого не лишилося й кришечки.

Почалися знову надійні, бадьоріші розмови про те, що такі торбинки роздаватимуть тричі на день, а, значить, жити можна…