Записки Полоненого

Благословенна будь ти, дівчино-угорко! Я знаю, я глибоко вірю, що коли нареченого твого лиха доля кинула десь у полум’я світової пожежі, він вернеться до тебе неушкоджений, я знаю, що виховаєш ти діток своїх так, щоб вони все життя соромилися всього, хоч найменше подібного до вибриків отого зарозумілого, дурнуватого земляка твого в уніформі ляйтенанта!

Спасибі тобі, молоде серце, за твої добрі наміри — тобі не пощастило полегшити муки фізичні жодній з оцих тисяч сірих, замучених людських істот, але своїми добрими намірами ти, неначе подихом весняного легенького вітерця, обвіяла запалені обличчя сотень, що бачили твій людяно-героїчний вчинок, ти багатьом із нас вернула втрачувану віру в те, що й твій народ має не тільки червоноштанних гусарів та пришелепуватих міщан, що он зловтішаються з нас, засіявши рясно пішоходи великого міста Дебрецена.

— Спасибі тобі!

Я бачив, як у Києві проводили вулицями полонених твоїх земляків, і бачив, якою жалісливістю до них палали погляди щонайменше трьох четвертин усіх, хто випадково зустрічав їх, проходячи пішоходами і коли й зупиняючись, то тільки для того, щоб скрушно похитати головами й співчутливо вимовити:

— За що народ мучать?..

Я бачив це на власні очі й хотів уже був приставати до думки очманілої воєнщини своєї, що вустами офіцерні (полохливої, мерзотноі), рядками наказів та відозв проповідувала не шкодувати ворога, а надто мадяра, бо то — звір…

Тепер я до такої думки не пристану, бо бачив Тебе, прекрасна в Твоїх намірах, самаритянко!

А нас ведуть, і ведуть, і ведуть… А звуки переможної музики з задерикуватим барабаном вертають незабаром знову до дійсности, галаслива юрба дітвори, що біжить підтюпцем уздовж наших рядів і, під’юджувана дорослими — нечулим, колодоподібним міщанством — улюлюкає, присвистує, знову роздратовує, знову примушує нижче опускати голову.

А ось із голярні вискакує якийсь облізлий, очманілий перукар із скрипкою в руках, награє козачка, пританцьовує (пам’ятаєте славетні угорські концерти по російських шантанах і дешевих притулках розваги?), стає на чолі галасливої дітвори, і сам, як породження самого пекла, кривиться, висолоплює язика назустріч нам, робить непристойні рухи…

Невідомими шляхами приходять на пам’ять давно колись (ой, як це давно було!) не раз вичитувані в книжках двоє слів латинських «Vae victis»! — горе переможеним! — наша безнастанна, безцільна, безглузда тупотня по всіх напрямках міста під палючим промінням червневого, немилосердного червневого сонця, сплітається в уяві з думкою про безглузду, дику й жорстоку форму знущання з героїв «Записок із мертвого дому» Достоєвського, примушуваних довгими роками переносити з кутка в куток на тому самому подвір’ї, ради процесу переношування, важке каміння, і я глибоко, всім єством своїм, тільки тепер починаю розуміти те, таке привабливе й таке гірке:

— Горе переможеним!

ТРИ ТИСЯЧІ ЗА ТИЖДЕНЬ

Пізно ввечорі загнали в величезне подвір’я законсервованого заводу якогось хемічного виробництва. Завод, видно, не працює давно — може від самого початку війни, бо подвір’я встигло густо позаростати шпоришем і бур’янами, по подвір’ю валяється багато поіржавленого устаткування.

Зупинившися вперше за цілий день, уся ця п’ятитисячна маса, здавалося, разом, одностайно, колодами попадала на землю, зідхнула глибоко, на всі груди. Й відразу почали перебігати від гуртка до гуртка, від краю до краю двору, вимріяні голодними людьми сподівання:

— Зараз дадуть їсти…

— Цілий день у місті варили…

— Цілі транспорти продуктів наготували… (Це хтось бачив на власні очі).

— Похідні кухні давно наготовлені — ось-ось приїдуть… (І кухні хтось бачив на власні очі).

І на застережливі, саркастичні чиїсь зауваження:

— Роззявляй рота! — вони тебе нагодують, як удень напували! — гаряче обурювалися, ладні пошматувати невіру…

Довго, неймовірно довго метушаться конвоїри, вигукуючи якісь слова команди, наказів, розпоряджень, поки в залізні ворота не входять наші останні ряди, поки залізні ворота не зачиняються за нами й на воротах стають з нагороїженими багнетами гусари. З одного боку подвір’я заводу обперезане широкою й мабуть довгою канавою, що в ній до місяця так привабливо поблискує вода… Це миттю добачають ті, що розташувалися понад канавою, і миттю кидаються з казанками до канави, товпляться, давляться, плюхкають у воду, черпають повні казанки, щоб хоч водою залити порожні шлунки, поповнити нестачу в організмі рідини, випаруваної за день струмками й річками поту під палючим дебреценським сонцем.

Зчиняється галас, вартові кидаються в той бік двору, кричать:

— Нем леґет! Нем собат! (Не вільно! Не можна!)

Але сотні очманілих людей встигають уже понабирати повні казанки, жадібно припадають до них і п’ють-п’ють, не добираючи смаку, не зважаючи на сморід, лаються, видираючи один-одному казанки з рук, б’ються…

На ранок бачимо, що вся вода в широкій канаві заросла іржаво-зеленою ряскою, що вода це — стояча, смердюча, що в кожній краплинці її й неозброєним оком можна бачити, як ворушаться міріяди всякої черви.