Записки Полоненого

Багато тих, що встигли понапиватися, валяються по подвір’ю колодами, з мертвотно-жовтими, зеленавими обличчями, з глибоко позападалими очима — заригані, безсилі.

Припікає сонце. На широкому подвір’ї довго вартові наводять порядки, дають лад нашій багатотисячній масі, неодмінно для чогось намагаються вишикувати всіх в один, довгий, ужем закручений ряд — по чотири чоловіка поспіль. І коли цього з великими труднощами досягають, наказують усім роздягатися — як мати на світ породила — складати одіж і все немудре майно, що в солдатських наших торбах, зв’язувати все в окремі вузлики й здавати до парового дезинфектора в кутку подвір’я.

Припікає сонце. Стоїмо, сидимо, валяємося на землі — голісінькі — годину, другу, третю, п’яту, поки дійде черга кожному з п’ятьох тисяч дочекатися ще й особистої дезинфекції: під дерев’яним наметом стоїть величезний чан-цистерна, з двох боків коло нього два величезні мадяри напівоголені (спека навіть під наметом!), як дияволи в пеклі, з довгими черпаками в руках, обливають кожного — з голови до ніг — аж чорною, уїдливо смердючою карбовкою. А через кілька кроків — холодний водяний душ має ту карбовку змити, і тоді продезинфекційованого випускають у протилежний, одгороджений живим ланцюгом варти, куток двору.

Наші пакунки вертаються з дезинфекції не скоро.

Я завжди вірю в велику силу застережливих, профілактичних заходів, я з побожністю ставлюся до дбайливого ворога, що так пильнує нашого здоров’я, і ладен щиро пригорнути одного чи й обох цих височезних дияволів із довгими коряками коло цистерни з карбовкою, і коли один із них обливає мене смердючою рідиною, забігаю з другого боку — до другого чорта й показую рухами, що хочу ще карбовки на своє розпечене червневим сонцем тіло.

У відповідь чую голосне, втішне «га-га-га!», і на мене ллється поспіль і другий, а навздогінці ще й третій коряк «спасенної» рідини дезинфекційної…

З очима, щільно заплющеними, щоб не потрапила в них уїдлива карбовка, поспішаю на кілька кроків уперед — до рятівничого душу, але мефістофельське «га-га-га!» обслуговувача карбовкової цистерни раніше долітає до доглядача душу, і він, зметикувавши, чи, може, переморгнувшися з попереднім оператором, просто проштовхує мене попід душем, обливаючи водою мого наступника, а я вискакую з-під намету зовсім не обмитий, й тільки легенько побризканий кількома струмочками душу.

Словом, — чортам закортіло пожартувати.

Ввесь трагізм цієї операції починаю розуміти тільки через якоїсь пів години, коли в голому, продезинфекційованому натовпі відчуваю, як під гарячим промінням сонця карбовка розпеченим залізом уїдається в усе тіло…

Таких прихильників профілактичних заходів знайшлося, крім мене, ще багато, і впродовж довгих-довгих страдницьких годин ми побитими цуциками тупцяємо, бігаємо по подвір’ю в межах, суворо означених вартою, виємо, не знаходячи собі місця.

А сонце щодалі пече дужче й дужче, а тіло горить мов у пекельному, повільному вогні згоряє…

Аж надвечір, коли люте сонце починає вже трохи здавати, одержую з дезинфектора своє лахміття. Штани й гімнастерка темно-зеленого кольору, під впливом гарячої пари, пожовкли, кожна ворсинка солдатського сукна голками понагороїжувалася, і приторкнутися до спаленого тіла одежею — це значить завдати собі ще більших, ще страшніших мук.

Зовсім згорів у дезинфекції, скрутившися пружиною, мій солдатський пояс, скрутилися в три погибелі, закам’яніли чоботи — їх довелося відразу викинути в смердючу канаву, з мукою, з страшними зусиллями натягти на себе руду білизну, взяти штани й гімнастерку з славетною карпатською шапкою попід руки і марш-маршем із двору — в строю, по чотири, вже ввечорі, геть-геть у поле, за кілька кілометрів од цього симпатичного місця законсервованого заводу, що мимохіть усім нам стало за прокляте місце несподіваних мук та знущання…

Ні їсти, ні пити.

Але в цей день голоду не відчуваємо. Попечене зовні тіло забуло за голод — воно всіма порами, всіма атомами свого складу непереможно вимагає собі прохолоди зсередини — ввесь цей день п’ять тисяч людських істот голосно, дико стогнали:

— Пити… Пити… Ой, питоньки!

За п’ять кілометрів од Дебрецена, на лузі, стоїть законсервована цегельня, огороджена високим, цегляним парканом. По цей бік цегельні, просто на лузі, вже лежить покотом п’ять тисяч нашого брата, за кілька днів перед тим сюди приведених. Вони вже пережили найгостріші наслідки карантинної дезинфекції і тепер, коли догнали сюди нас, огорнених темрявою синьої червневої ночі, ми вже сходили їм за «сєрих», недосвідчених.

— Ну, як там, братці, з поливаннячком?

— А як воно, після окопів, мадярське годуваннячко?

— Слухайте, земляки тульські, калузькі, тамбовські, — що там із дому пишуть?

— Лягайте, братці, на м’які ліжка, кому не дуже в зад пече!..

— На матраци, на пухові, на перини шовкові…

І здавалося, що в тих глузливих вигуках більше чути було братерського співчуття до гіркої нашої долі, ніж уїдливого, нестримного глузування, бо вривалися ті запитання й пропозиції в темінь ночі, ні в кому не викликаючи ні сміху, ні посмішки, ні півпосмішки.