Записки Полоненого

За м’які ліжка мала правити пухка, зелена трава, вже досить витолочена цим багатоголовим людським табуном, і здавалося, що трава справді полегшить наші муки — ось тільки впасти, простягтися на ній на всі чотири, занурити погляди в глибоке зоряне небо, і відпочивати-відпочивати… Але, прошу вас, попробуйте лягти та притулитися навіть до м’якого оксамиту цього ліжка, коли все тіло під пожовклою в дезинфекційній камері білизною пухирем узялося, коли ні поворухнутися, ні торкнутися ні до чого жодною ділянкою всієї постаті не можна.

А Угорська ніч у червні навдивовижу холодна.

Такої раптової зміни в природі між днями й ночами ми ніколи досі не знали ні в Україні, ні в Росії, ні в далекій Фінляндії, і цей перший гіркий досвід особливо боляче відбивається на наших виснажених і вимучених тілах.

— Холодно… Ой, холодно!

Але холод ані трохи не полегшує пекучого болю, не втишує полум’я, що ним горить попечене тіло, холод примушує зщулюватися, примушує невгамовно цокотати зубами, примушує люто ними скреготати.

І так цілу ніч — на ногах. Ні прилягти, ні присісти, ні закутатися в лахміття продезинфекційованої солдатської одежини.

І коли вже пригріває перше проміння вранішнього сонця, розігнавши вночішню холоднечу, можна стає, отак присівши через силу, на якомусь горбочку, подрімати.

Тільки ненадовго.

Раннім ранком лунають по всьому лузі голосні покрики нашої варти — мадярських червоноштанних гусарів:

— Стройся!

— Штирі-по-штирі!

Для цієї нагоди вони вже знали цих двоє слів нашої мови: «шикуйся!», «чотири-по-чотири!».

І за пів години всі десять тисяч полонених поставлено на ноги, по чотири поспіль, довгою, закрученою кілька раз гадюкою, на широкому просторі дебреценського лугу.

Коли ми бачимо, що шикують перед похідною кухнею, яка стоїть і курить, і парує по той бік шляху, радощам нашим краю немає. На мить забуваються всі образи дебреценського маршування, забувається, що горить пекельним огнем спечене дурноголовою дезинфекцією тіло, забувається, що не було минулої ночі й години спасенного сну-відпочинку, — народ заговорює, починає густи, тішитись, як мала дітвора:

— Значить, житимемо…

— Підгодують який тиждень, а там, дивись, і мир…

— Тай додому…

— Привезли транспорт чистого пшеничного хліба.

— Щоправда, не пшеничного, а чистого кукурудзяного…

— І то хліб…

— Аби було що жувати.

Поперед мене в ряду стоїть високий, на сажень росту, рудий, аж червонуватий, і дебелий дядько Максим Кувіка з Таврії й веде з сусідом смачну, мрійну розмову:

— Як тільки приїду, зараз їй: «Вари, собача душо, великий золінник борщу, печи, чорти б твою душу взяли, пухкі паляниці, бо я страждав», — і їстиму-їстиму… Розпережусь, та й ще їстиму…

«Собача душо» й інші, не зовсім ніжні епітети у нього виходять лагідно, по-хорошому, як вислів найвищої людської ласкавости.

У його сусіда такі розмови, мабуть, викликають корчі в порожньому шлунку, він якось образливо махає руками, неначе настирливі примари відганяє, й жалібно видушує з себе:

— Ви б уже, дядьку Максиме, хоч не дратували…

Дядько Максим солодко позіхає (не виспався ж), і загинає крутого матюка на адресу своєї далекої жінки. І знову це виходить у нього якось доброзичливо, ласкаво, більше тужливо, ніж справді сердито, роздратовано.

Коло мене ввесь час тулиться худий, як скіпка, мій побратим Коваленко; глибоко запалі очі блищать йому гарячково — він на тисячу ладів перебирає можливі способи продертися наперед у черзі, щоби швидше дістатися до кухні, щоби швидше одержати коряк спасенної їжі.

Коваленко не відступить від мене й на крок навіть найтяжчої хвилини, і то не тому, що ріднить нас колишня команда зв’язку колишнього шостого фінляндського полку стрілецького (ой, як же давно-давно це було!), атому, що навантажений з поля бою важким кулеметом, він покидав у дорозі все своє причандалля солдатське: торбу, казанка і навіть ложку — точнісінько, як от пілот, під час неминучої, видимої катастрофи, викидає з літака ввесь зайвий баласт, щоб так швидко вниз не тягло… І тепер Коваленко прив’язаний до мене неподільно, він тулиться до мене, як дитина в галасливому ярмарку до матері, щоб не загубитися, він тримається мене, як рідного брата.

Припікає люте червневе угорське сонце. Мене починає злостити Коваленкова прив’язаність — я знаю, що все це через казанка, а в мене чудовий мідний казанок! — та через дебелу солдатську, дерев’яну ложку.

Мене злостить, що Коваленко такий невдалий ще й на винахідництво: ось уже кілька годин, як він намагається задовольнити гострі вимоги свого шлунку зовсім неориґінальним способом: Коваленко намагається пристосувати свій організм до рослинної їжі; він спочатку вишукує в траві під ногами рідкісні стеблини щавлю (виступати за лави гостро забороняють червоноштанники, караючи неслухняних зовсім неделікатними ударами прикладів), а далі просто рве і пхає в рот потоптану, запорошеними солдатськими чобітьми, траву.