Записки Полоненого

Жоден із них не повернувся звідти живий, а вже другого дня після першої годівлі рідкою, кислою мамалиґою, мобілізовано ще кілька десятків санітарів, що дістали нове завдання: тут таки, коло нас, праворуч дороги, звичайні рядові полонені копали широкі та довгі братерські могили, санітари витягали з подвір’я цегельні голі трупи одежу з них здіймали й палили в цегельні, — звалювали їх у могили, як дрова, присипали негашеним вапном, поливали водою й закопували. Десь узявся високий, худий, як дрючок, густо зарослий сіруватою бородою, румунський священик із кадилом, і над змертвілим лугом, під палючим промінням червневого сонця, цілий день лунали його скорботні, монотонні вигуки:

— Домне, мілуешту! Домне мілуешту! (Господи, помилуй! Господи, помилуй!).

Нас уже встигли обтягти колючим дротом. І сьогодні вже цієї напівзмертвілої багатотисячної маси не вишикуєш стрункою гадюкою, по чотири в ряд, навіть за допомогою мадярських прикладів, навіть перед кухнею. Люди, як мухи, валяються купками, сидять, лежать, гомонять про щось, про своє, людське.

Про що гомонять люди в такі хвилини, коли не знаєш, чи скрутить тебе через мить, і чи не потягнуть тебе за ноги до цегельні, а звідти — по три, по чотири на ношах — до широкої братерської могили?

Зранку я розмовляю з вартовим через дріт. Лежу на животі на голій, утоптаній землі під самим дротом, спрямувавши погляд у той край, де Україна, де Дніпро, де Канів, де веселі луги зелені, де гора Ганчариха над потоком, а в потоці густі верби з тисячами соловейків, що оце саме тепер повинні втрачати вже голос — ячмінь, десь, виколосився…

Вартовий — не мадяр, не румун, не німець; ледве добираю з його чудних, мало зрозумілих мені слів, що він — словак, довідуюся, що він нудьгує за своїм селом над Дунаєм, за жінкою й дрібними дітьми, що ось уже скоро рік, як їх не бачив, бо й досі не мав «урляпу» (відпустки), а коли ще дадуть його — невідомо…

На моє прохання, він навчає мене єдиної мадярської фрази, що складається з того, що, очевидячки, болить і йому, моєму вартовому, і мені — його невільникові: «Йов вуна хотьха ель муна о хабуру» — це має значити: «Добре було б, коли б швидше кінчилася війна».

Авжеж добре, чоловіче добрий…

Може не повторювалося б оце божевілля, що навколо нас сьогодні діється (те, що діялося вчора й позавчора на фронтах, поволі забувається); може б перестали тягати оцих учорашніх людей з усіма притаманними людям чуттями радощів і журби, може б не тягали їх, як поліна дров, та не засипали б негашеним вапном по пів сотні в братерській могилі, може б не лютували так, невідомо за що нас ненавидячи, оці червоноштанні мадярські потвори, що он один із них, чоловіче добрий, побачивши, як ти розговорився зо мною, вже кричить несамовито на тебе здалеки, а ти відскакуєш од мене, як од зачумленого, й раптом вишкірюєш проте мене зуби, які тількищо посміхалися доброю, лагідною посмішкою, коли ми говорили про твої дрібненькі діти, і кричиш на мене не своїм, чужим голосом, щоб я відсунувся далі від дроту, бо ти, мовляв, стрілятимеш…

— А так, так, чоловіче: «Йов вуна хотьха ель муна о хабуру»… Бо та проклята «хабуру» робить із нас усіх, з людей із душами й серцями, звірів бездушних, звірів без серця…

…Лежимо з Коваленком непорушно у закутку дротяної загороди, а за дротяною загородою санітари роблять своє страхітне діло. Вони приносять учотирьох на великих ношах по три й по чотири заригані, сині, покорчені, неймовірно виснажені, худі трупи з цегельні, і скидають їх ломаками в яму. Священик махає кадилом і монотонно, тужливо вигукує своє «Домне, мілуешту…»

Я не знаю, чи бачить що Коваленко, бо охляв він так, що й говорити вже не може й лежить непорушно, зануривши в небо каламутні очі, — але я бачу, як ворушаться, поводять руками конвульсивно, страшно блимають білками очей деякі принесені санітарами і звалювані в братерську могилу недавні бійці імператорської армії…

Я бачу, як підкочують на тачках діжечки з вапном, вартовий мадяр пильно доглядає, щоб у яму потрапило ні більше, ні менше, як п’ятдесят трупів (для статистики!), наказує засипати яму вапном, заливати водою й закопувати. А то вже священик, мабуть, подбав за те, щоб над кожною такою ямою було поставлено невеличкого, на аршин зросту, білого хрестика з пахучої карпатської смереки. Таких хрестиків, над такими самими братерськими могилами (ні більше, ні менше, як по п’ятдесят трупів у кожній) поставлено на дебреценському лузі за тиждень рівно шістдесят…

Коваленко непорушно лежить і не бачить, і не цікавиться, що за двадцять кроків од нас — тільки перейти через дорогу — перед самою огорожею цегельні, стоїть задумана, підгорілою вже травою заросла, невисока могила з старовинним надгробком — на мурованому постаменті кам’яним хрестом.

Коваленко не знає й не знатиме, бо я йому не скажу, що на тому хресті золотими літерами вибито: