Записки Полоненого

Щоб дістатися з Дебрецена до Естергому, куди нас везено, можна залізницею їхати двома напрямками: або, взявши на північний захід, проїхати величезні степові рівнини, не менше великі низини, густо засіяні золотою пшеницею, перебратися через річку Тіссу, звернути на південний захід на місці, де залізнична колія перехрещується і звертає на північ, через місто Еґер — на Берлін, або, взявши від Дебрецена на південний захід, проїхати такі самі степи й низини, через міста Каргац, Терек-Сент-Міклош, Солонок, на Будапешт, а звідти, круто піднявшися вгору, на північ, звернути коло міста Вац на захід — отам недалечко вже буде й Естергом, що стоїть на межі етнографічної Чехії, у закутку охвістя Альпійського хребта, де з трьох боків збігаються залізничні колії.

Нас повезли цим другим напрямком. Цього разу їхати було веселіше, бо й у вагонах нас не так було напхано, як із фронту, і вартові були напрочуд добрі люди: вони всю дорогу двері вагонів тримали широко розчинені, давали на зупинках змогу вилазити з вагонів — це були вже не червоноштанні гусари, а здебільшого вояки слов’янського походження, що й до пісень наших ставилися прихильно, а часом і підтягали за нами, разом із нами.

Але на те, щоб проїхати таку, власне, незначну відстань під воєнний час, довелося нам витратити дві доби. Бо залізниці були неймовірно забиті, увесь час нам назустріч сунули безнастанні ешелони свіжого війська, військового знаряддя, амуніції, і це часто примушувало наш потяг стояти на зупинках довгі години.

Коли ми зустрічали ешелони мадярського війська нас обсипали поганою мадярською лайкою, блимали з-під лоба сторч поставленими очима, люто скреготали зубами. Німецькі ешелони ніколи не минали нас без того, щоб не помахати з вагонів погрозливо шаблюками, щоб не кинути навздогінці уїдливе:

— Фарфлюкте русіше швайне! (Прокляті російські свині!).

Мовчки проїжджали повз нас ешелони з вояками слов’янами і навіть угорськими румунами.

Від усіх тих зустрічей було і боляче, і тоскно на серці.

В Естергом приїхали третього дня зранку й відразу рушили до недалекого табору. Це було зовсім добре впорядковане пристановище для полонених: під високою горою, що за нею невеличка річка Ґран зливається з широкими водами Дунаю, величезний простір, обгороджений дротами, забудований безліччю фундаментальних бараків, з десятком величезних літніх «офіцерських», як нам казали, палаток, дуже подібних побудовою до наших каруселів.

Естергомський табір — це невеличке, добре впорядковане місто з усіма службами — каналізацією, водогоном, електрикою, величезними кухнями та провіянтськими складами.

Ще тільки ми почали входити за гостинно розчинену перед нами браму табору, а нам уже видають по парі штампованої солдатської білизни, ведуть до добре впорядкованої лазні, а потім наказують ставати в чергу до кухні з приготовленою вже їжею.

Пропускна здібність Естергомської кухні — просто неймовірна: за пів години всій нашій тисячі напрочуд щедрі куховари понасипали повні казанки густої, смачної «менажі» (їжі) — ячменю, вареного наполовину з квасолею. Тут таки голосно всім заявлено, щоб приходили ще і ще, коли кому буде мало його порції.

Ця доброзичлива заява багатьом зголоднілим, нестримним на шлунок землякам моїм, коштувала аж надто дорого: за цілком перевіреними даними, того самого дня з нашої тисячі сотні людей серйозно захворіли на шлунки, одинадцять чоловіка померло від розриву кишок, а між ними був і мій сердешний Коваленко. Він на моїх очах, не зважаючи на перестороги, виїв три повні казанки густого варива…

Я знову лишився самотній, без друга, без близької людини.

Наша тисяча жила в окремих чотирьох бараках, цілком по-казарменому, з уранішніми й вечірніми перевірками та молитвами, про що пильно дбали наші полонені фельдфебелі, які й тут несподівано, заохочувані австрійською військовою владою, почали виявляти себе за начальство над нами.

І день, і другий, і третій, і п’ятий такого життя, коли вдосталь насичений шлунок і цілковита бездіяльність зовсім паралізують волю, обезкрилюють думки, підтинають прагнення, — і день, і другий, і п’ятий такого життя починають мене жахати.

Цілими днями блукаю по табору, ранками зустрічаю схід сонця, що викочується з-за гори, з того краю, де мій Рідний Край, вечорами години простоюю, поки закотиться за протилежні гори прекрасними кольорами обарвлене, натомлене за день, життєдайне світило, й нудьгую, нудьгую, нудьгую… Тут уперше, десь глибоко в підсвідомості, зароджується божевільна на ті обставини думка — тікати. Тікати, хоч би там що, з неволі — туди, де руху не обмежують оці колючі сизі дроти навколо, де не чути таких остогидлих, чужих і диких покликів мадярських вартових у цьому пристановищі нудьги й печалі з раз навіки заведеними порядками суворої солдатчини.

Немає друга, ні з ким слова товариського мовити. В бараках-казармах удень порожньо, а вночі, при зачинених щільно дверях і вікнах, неймовірно важке повітря — двісті п’ятдесят щедро відгодовуваних людських істот цілі ночі чадять немилосердно.

Нудьга, нудьга, нудьга…