Записки Полоненого

В нього край села пів гектара левади, вже зораноі, де теж треба посадити кукурудзу, а поруч — чималенька смуга доброго виноградника. На подвір’ї — качка з селезнем та кілька родин кролів. Уздовж вікон ізнадвору — квітник, що його треба щоранку поливати, набираючи воду тут таки у дворі, з артезіянської криниці. Та ще треба щоранку пильно замітати пішоход — од брами нашого двору до двору сусіда — нотаревого помічника, що в нього така струнка, красива й така лагідна, привітна жінка.

Оце й усе. Занадто мало роботи на довгий весняний, а потім і літній день; годують, як члена своєї родини, і я почуваю себе зовсім непогано, дістаю щотижня від господаря дві крони платні, вчуся німецької мови, добувши товстезного сербсько-німецького словника, а найбільше — використовуючи за вчителів усіх чотирьох Деннертових хлопчаків.

Перед ними і я не в боргу. Незабаром вони бігають із юрбою сільської дітвори по вулиці і страшенно захоплено, голосно деклямують добре від мене завчене:

«Сорока-ворона
На припічку сиділа,
Діткам кашку варила…» і т.д.

Деклямують на велику заздрість іншій дітворі, що не має у себе такого «гефангена» (полоненого)…

Моїм приятелям із Гаймашкеру живеться трохи гірше, бо важка коло господарства праця, і тієї праці більше, але ніхто з них, крім Русінова, на долю не нарікає.

Коли ми неділями сходимося до гурту, щоб побалакати між собою, як земляки, своєю мовою, та щоб поділитися вражіннями про способи та умови господарювання мадяр та швабів, виявляється, що мої земляки-хлібороби багато чого навчаються у тутешніх господарів. А найбільше, мабуть, навчаються пильности, акуратности в праці.

І шваб, і мадяр, і словенець, і серб (у Дуначебі є населення всіх цих націй) встають до роботи дуже рано, ще далеко до схід-сонця, а вертаються з поля тільки пізно вночі.

Оце, можливо, і не до вподоби Дмитрові Русінову. Але він каже, що лякає його не робота, а те, що господиня чіпляється, картає його за всяку дрібницю, з харчуванням не дотримується якогось порядку — то годує найвишуканішими стравами, то раптом махне рукою й тримає напівголодного.

Ми блукаємо з Русіновом у неділю запашними лугами вздовж Дунаю.

Який той Дунай подібний до Дніпра! Ті самі луги, очерети, верби й лози по цей бік, і хвилясті гори — по той бік, у межах сербського вже королівства… з його, Русінова, скарг на свою господиню, мені відразу зрозуміло стає, в чому тут справа…

Дмитро Русінов, не в приклад іншим інтелігентам із полонених — високий, кремезний дядя, з приємною посмішкою, що завжди викриває два ряди великих, білих зубів і чарує, хоча у нього й рудувата, гостра борідка й рудуваті інтелігентські вусики, — такий дядя має подобатися жінкам, та ще коли у тих жінок чоловіки вже скоро рік, як на фронті, в полоні, або полягли головами, во славу отечества, десь у Карпатських стрімких горах, чи на пухких галицьких долинах.

А коли якось увечорі приходять до мене, як до толмача, всі вони троє — Русінов, його господиня і жандарм, що йому вона поскаржилася на неначе б то ледарство її полоненого, — мої підозріння підтверджуються.

Вона молода, дебела мадярка, на ній, як кажуть, шкура горить…

На розмові з жандармом усіма способами вигороджую мого друга, а наступної неділі, коли, викупавшися в тихих дунайських водах, ми гріємося з ним на бережку під благодатним угорським сонцем, викладаю Русінову свій особистий погляд на його господиню й на нервове ставлення її до мого приятеля.

Його це неймовірно дивує, він не хоче, наївна людина, й думки такої припустити, а я, роздратований цією двадцятип’ятилітньою дитиною, кидаю йому в вічі образливо:

— Знаєте, Дмитрику, ви — просто йолоп!

Він не ображається. І надалі лишається у стосунках із своєю господинею такою ж наївною людиною, і доводить її до того, що відмовляється вона від нього, не зважаючи на найгарячішу пору літньої роботи в господарстві.

Тоді, за допомогою жандарма, влаштовуємо обмін: товариш Дмитро переходить до якоїсь менше експансивної особи, а до цієї його господині (чоловіка її вбито ще на самому початку війни) стає хтось інший із нашого гурту, і цей інший відразу потрапляє вередливій молодиці в тон — він стає в її господарстві за робітника у всіх галузях… Немало їх, наших полонених, позалишалося за господарів коло таких молодиць, вже й по закінченні війни.