Записки Полоненого

У мене з моїм господарем за все літо — всього кілька дрібних зутичок. Перша — власне, не у мене, а за мене у нього — зутичка з віробожними дуначебськими молодицями. Побачивши, що я працюю на вгороді, викорчовую хміль у святу Страсну П’ятницю, що її шанують тут більше, мабуть, за перший день Великодня, кілька молодиць, ідучи до кірхи, напосілися були спочатку на мене, щоб кинув робити, а на моє заперечення, викликали самого Йозефа Деннерта й просто влаштували йому «путч» — трохи не побили маленького на зріст, вертлявого мого господаря. І коли він, загітований запіненою лайкою (у Страсну П’ятницю!) роздратованих християнок, казав мені роботу кинути, запротестував я: у нас, на у країні, наша православна християнська Церква не боронить людям працювати у Страсну П’ятницю, а злиденне економічне життя тих людей, експлуатованих чужинцями, ще й спонукає до такої праці… А до того… знає ж пан господар, що з наказу владущих світу цього, на війні ріжуть живих людей, як худобу, і не в такі свята.

Останнє моє зауваження, видно, дуже злякало симпатичного Деннерта (противоєнна ж агітація в час війни, Боже милий!). Він не тільки не переказав його по-мадярському моїм напасницям, а просто не дав мені довести його до кінця…

Недовга його дискусія зо мною на релігійні теми закінчилася на тому, що Йозеф Деннерт, якось заспокоївши і збувши з свого огороду розлючених молодиць, виніс на місце роботи великий келих чудового, жовтого, як сльоза прозорого, вина, міцно витриманого, з його власного виноградника, і заявив при тому:

— Воля ваша, гер Олексі, ви можете працювати, але мого гріха в тому немає… Добре?

І здалося мені, що отак по-змовницькому підморгнув убік кірхи й тих молодиць, що до неї посунули.

Друга зутичка була складніша. Щоранку вдосвіта, коли я замітаю довгою мітлою ділянку пішоходу вздовж будинку мого господаря, виходить замітати й свою ділянку сусідка — струнка, красива, лагідна й привітна дружина безпосереднього начальства мого господаря — нотаревого помічника. Вона в легенькому вранішньому вбранні, що так не пасує до довжелезної мітли в її ніжних, пухких руках, у неї гора чудового, конопляного кольору, волосся під прозорим серпанком, а вітер бавиться, виграє тим серпанком, дратуючи мою молодість. Вона, моя сусідка, здалека робить такий принадний жест рукою й голосно вимовляє:

— Сервус! (Привіт!)

— Сервус! — відповідаю якнайніжніше, і мітла в моїх руках починає неймовірно страждати:

— Куди це я потрапила? Чого це мною так буйно, так рвучко мотають? — могла би подумати сердешна мітла, коли б узагалі їй дано було думати…

Зустрічаючи мою сусідку десь удень, під руку з її опецькуватим, здається вже трохи лисим і з порядним животиком, мадяром-мужем, я, на легенький кивок чарівної голівки й ніжне «сервус!», відповідаю тим самим буйним, рвучким, задерикуватим:

— Сервус!

І міряю, з голови до ніг, цього опецькуватого лантуха з посоловілими, завжди сонними очима на безбарвному обличчі, що дістає ввесь їй, «стрункій» і т.д. — тільки до плечей.

Мадяр скаржиться моєму господареві, а той береться читати мені лекцію з якоїсь чудернацької, заяложеної в віках і, на моє глибоке переконання, гнилої, міщанської моралі:

— Бачите, гер Олексі, — «сервус» — це дружній, приятельський привіт. І коли дама ласкаво ним вітається з вами, вам треба побожно відповідати щось інше, бо не друг же, не приятель ви їй, ну, відповідайте щось — чи «моє поважання», чи «добридень», чи ще щось таке…

Я голосно регочу Йозефові Деннертові в його ображене й дуже заклопотане начальственою скаргою обличчя, і делікатно кажу, що такі лекції не входять у коло наших із ним взаємин, що я людина доросла, і що нехай пан помічник нотаря обминає мене, коли не хоче чути мого дружнього вітання з його дружиною, вітання, здається мені, зовсім не неприємного їй, бо отжеж вона так привітно мені відповідає…

А коли ношу з подвір’я нотаріяту, з великого цементового басейну, де збирається дощову воду для потреб усього села, повні великі відра на прання білизни своїй господині, проходжу повз вікна моєї приятельки й вирішую, на зло «надменному» мадяру, «увічнити» мою теплу симпатію до його привітної дружини, й записую ввечорі до щоденника: