Записки Полоненого

«Союз Визволення України» мав непогані стосунки з військовим міністерством австро-угорської монархії, а ці непогані стосунки дали йому, Союзові, можливість тримати у відділі цензури листування полонених дванадцять своїх довірених із полонених таки, краще утримуваних, що мали за обов’язок не тільки допомагати військовому міністерству цензурувати листівки полонених, які (листівки) неодмінно мусіли проходити цей відділ, а й виловлювати, на підставі змісту листування, національно свідоміший український елемент, щоб потім нав’язати з ним тісніші зв’язки.

Я здавна пишу додому по-українському, а цього, мабуть, було досить, щоб адресу мою з відділу цензури ретельні хлопці передали до Союзу, і в наслідок того я й одержав одного чудового літнього ранку в Дуначебі таку велику пачку українських газет.

Читаю орган «Союзу Визволення України», щотижневий журнал «Вісник» на шіснадцять, двадцять чотири, а часом і на тридцять дві сторінки, запоєм. Читаю вночі, закінчивши свою денну роботу й вечірнє поглядання крізь вікно на вулицю, де щовечора гуляє з подругою весела, дзвінкоголоса донька нотарева, посилаючи в моє вікно тисячі привітних поглядів оксамитних очей, читаю, прокинувшися до схід-сонця вранці, читаю вдень, як тільки вихоплю вільну хвилину поміж роботою…

Оте рідне слово, що про нього так соковито висловився М. Коцюбинський, слово, вільне від чадної царської цензури, справляє вражіння бомби, що вибухла несподівано в зовсім мирній обстановці.

Я знаю, що в царській Росії, в день оголошення війни, закрито останню і єдину газету українською мовою «Раду», я знаю, що нацькована Савенковим та Шульгіним з «Кієвляніна» чорна сотня громить у Києві, на очах поліції, трохи не єдину українську книгарню на Вел.-Підвальній вулиці; знаю, що моє рідне слово, слово мільйонів мобілізованих тепер на гарматне м’ясо киян, полтавчан, тавричан, жорстока воєнщина виганяє з усіх закутків громадського й політичного життя, душить його, підбурювана шульгіними та меншиковими, топче брудним чоботом осатанілого великодержавного патріота.

Я знаю, що за один рядок вільної мови «Вісника» — там, на царському фронті, та й поза фронтом, розстріляють, розторощать, знищать, ні на мить не вагаючись.

І п’ю це рідне, вільне слово, видруковане такими милими відтепер, так званими «латинськими» черенками, на корпус, на білому-білому папері, що відливає синюватим відтінком, — я п’ю це слово, ковтаючи від рядка до рядка, від коми до коми, і п’янію…

Тут — програма Союзу, який має провадити національно-культурницьку роботу для усвідомлення мас полонених земляків моїх, що потрапляють і потраплять під час війни в неволю до центральних держав, має полегшувати долю тих земляків, нещадно боротися з царською чорносотенною Росією, де тільки можна — заявляти ім’ям українського народу, що він жив, живе й буде жити, всупереч лихій волі царської Росії — поневолювачки українського народу.

На перші часи я більше нічого в тій програмі не добираю, а цього для мене досить.

Тут — щотижневі відомості про становище на фронтах, і тут я вже дещо добираю: занадто пахне переможними реляціями штабу царської дієвої армії — тільки з другого боку: тут, бачите, скрізь перемагають армії центральних держав, тут із таким самим презирством пишеться про французів, англійців, росіян, як у російських повідомленнях писалося про німців, австріяків, турків.

Це вже — порядний холодний душ на мою розпалену гарячою любов’ю до вільного, рідного слова голосу.

Хочу заспокоїти себе тим, що «з вовками жити — по-вовчому вити», мовляв, це ж тільки в повідомленнях про воєнні дії, диктованих, безперечно, генеральними штабами вільгельмівсько-франце-йозефівських корпусів, а ще ж є в журналі великий літературний розділ, де і душа й серце мусять одпочити, напившися пахучого нектару слова художнього, правдивого й високолюдяного слова моїх войовничих земляків.

П’ю й той нектар, упиваюся, а коли надибую вже серцем поета проказані рядки майже єдиного в журналі (коли не зважати ще на Бабюка, що зрідка проривається дрібними поезійками) поета Юри Шкрумеляка, такі блискучі рядки, як —

«За цісаря — ура!»

— це в прекрасній і жахливій поезії про бій у Карпатах, — серце стискається почуттям глибокого обурення й протесту — знову проти війни, що й кращих представників людства отакими непоправними ура-патріотами робить, проти винуватців війни, що не тільки тіло людське шматують, а й душу народню плюгавлять…

Я знаю прекрасну галицьку пісню з початків імперіялістичної війни, що гуляла по Галичині від хати до хати, з уст до уст, пісню, якій судилося жити в віках:

«Видиш, брате мій,
Товаришу мій —
Відлітають сірі гуси
В далекий вирій…
Та все кру-кру-кру,
В чужині умру…
Заки море перелечу,
Крилонька зітру…»