Записки Полоненого

Таборовий комендант, оберст (полковник) Льонгардт — статечний, поважний німець, із трохи товщою нижньою губою, що все здається, наче він одкопилює її, дуже пишається своїми «такими освіченими, такими культурними полоненими — представниками такого співучого й музичного народу…» А коли таборовому комендантові, оберстові Льонгардтові, доводиться і раз, і вдруге, і втретє давати на вистави по хлібині, бо ввесь же історично-побутовий український драматургічний репертуар, знаєте, з закусками, з частуванням, та коли кожного разу під час вистави те хлібино зголоднілі артисти дуже реалістично, по-справжньому, уминають, на другу виставу й крихітки не лишаючи, оберст Льонгардт не витримує:

— Абер вас іст ес? (Але що то таке?) Невже ваша українська драматургія тільки на хлібі й побудована?!

І рішуче відмовляється давати хліб далі.

— Нехай бутафорію роблять, із пап’є-маше, знаєте, капітане… Міцніше буде — не вкусять…

Капітанові, офіційному помічникові таборового коменданта, милому, старенькому галицькому професорові Ст.Смаль-Стоцькому, доводиться довго вмовляти упертого німця, що інтереси мистецтва страшенно постраждають, коли в таких реалістичних побутових речах, як «Мартин Боруля», «Понад Дніпром», або «За двома зайцями» та не буде натурального хліба на кону.

— Це ж ганьба, прошу пана полковника!

Пан полковник поступається тільки наполовину: він погоджується давати двоє хлібин на місяць — хай як знають, так і обходяться на чотири вистави…

Мріємо про те, що, як закінчиться війна, ввесь театр, із багатющим реквізитом, декораціями і всім людським складом цілком їде на Україну й відразу садовить у чотирнадцятий номер калоші самого Миколу Карповича Садовського.

До речі, про капітана. Це — той самий галицький самородок, типу самого Івана Франка, що самотужки вибився в люди з убогої, злидарської родини; це — той самий видатний учений, професор-лінгвіст Ст.Смаль-Стоцький, що його самого і наукові праці його знає добре Европа, той самий, що все своє життя смертельно ворогує з першим у Галичині українським дипломатом, бароном Васильком: той самий, що написав не мало томів про те, що треба писати не «світ», а «сьвіт», не «сміх», а «сьміх», не «світло», а «сьвітло», мої панове, і смертельно не любить тих, хто з ним на цьому не погоджується.

А що він тепер капітан, що носить військову форму австрійського війська цісарсько-королівського (ой, як же вона йому не личить — ота, завжди на бакир насунута, австрійська офіцерська кепка і довга шабля, що по землі все тягається на погано підперезаному, обвислому мундирі!), — так це тому, що мобілізували, значить, не зважаючи на його шістдесят із хвостиком років віку, прогорьованих цим наполегливим працівником і пунктуальним, як саме втілення німецької пунктуальности, професором філології.

— Хе, я ще, мої панове, не жив — тільки починати думаю!

І висока австрійська військова кепка злітає йому на саму потилицю, і цей бадьорий, життєрадісний, але завжди насторожений, зосереджений у собі й підозріливий дідок, підморгуючи, крутить свої сиві, товсті вуса, що двома мишами присмокталися йому там, де й треба вусам у порядної людини бути.

Так от. Коли в гуртку професора Ст.Смаль-Стоцького ви вчитеся, будьте уважні й пунктуальні. Як тільки на міській ратуші в Фрайштадті б’є ранком дев’яту, будьте в призначеному бараці з олівцем і зошитом на місці, бо в той самий момент — з дня на день, з місяця на місяць, ніколи, рішуче ніколи — чи там буря, чи злива, чи метелиця надворі, — не спізниться й не поквапиться старенький ні на пів хвилини, — у той самий момент одчиняються двері вашого навчального барака, старенький увіходить похапцем; мило, йдучи, вітається, заздалегідь розміреним кроком простує до катедри і —

— … Так минулого разу, мої панове, ми зупинилися…

Через годину — він у другому гуртку, потім у третьому й у четвертому. І так — од понеділка до суботи включно. Платив йому хтось щось за цю велетенську працю? Ні, ніхто і нічого…

Викладає він німецьку мову й українознавство, а, власне, не так українознавство, як Шевченкознавство. І як він знав Шевченка! О, як він знав Шевченка! Кожен твір нашого геніяльного земляка, кожен малесенький віршик, розібраний на деталі й викладений шановним професором, звучав, як чарівна казка, як нове викриття, що перед ним стоїш зачудований і всім єством починаєш переживати й відчувати пережите й відчуте самим автором…

Але Шевченко й його творчість належать до категорії таких явищ у світовій літературі й світовій культурі, що їх можна гнути і перегинати і так, і он як. І, йдучи за тією програмою, що на її підставі ми маємо оце змогу жити й учитися в фрайштадтському таборі, шановний професор часом перегинає:

«Україно, Україно!
Оце твої діти
Німецькою блекотою,
Чорнилом политі…»