Записки Полоненого

І червонохресну князівну, може, ту саму, що й у Гаймашкері була, тут не так зустріли, а одностайно, організовано дали доброго одкоша. Так і просили її переказати, хоч і самому вінценосному:

«Вернемося з широко розплющеними очима на всі паскудства, що творяться на нашій, не своїй «Родінє», і будемо домагатися, і боротися будемо за права, за волю всього українського народу…»

Налякали, сердешну, ледве втекла. А за те — всі, збирані в Росії червоним хрестом на «плєньонних братьєв» подарунки — матеріяльні й харчові цінності — пильно обминали наш табір — сюди, крім житій святих, що їх табір негайно ж назад повертав, не потрапляло нічого.

Росла, набиралася свідомости й організованости потужна національно-революційна українська сила.

Про цей приїзд князівни якийсь колишній чабан із Чернігівщини — хлопчина, що потрапив у полон зовсім неписьменним, навчений грамоти у фрайштадтському таборі, написав велику казку-поему, що її потім видрукувало видавниче товариство імени Франка, й що її так залюбки читала полонена братва.

У вівторок — якісь загальні збори в таборових — кооперативних чи інших справах, у четвер і в суботу — вечори з деклямаціями, співами, часом і з музикою.

На тлі досить численної групи мешканців нашого «інтелігенц-бараку» яскраво вирізняється постать Костя Даниленка (Слобідського). Це він перший привітав мене у фрайштадтському таборі. Трохи бундючно, правда, привітав, примусивши мене добре почервоніти з незаслужених покищо похвал. Але Кость — такий. Любить усе перебільшувати. Бачить усе в рожевих барвах. Випадковим збігом обставин наші ліжка в бараці опинилися поруч, і я мав собі на ввесь час перебування у Фрайштадті доброго співрозмовця, спільника рідкісних прогулянок поза табором і — взагалі — хорошого сусіда, такого теплого, відданого товариша-побратима.

Він — усюди перший. Йому не треба до кишені по слово лізти, і він цю свою властивість використовує широко і глибоко. На всіх прилюдних зборищах, з усякої нагоди скликуваних, неодмінно виступає, виказуючи себе свідомим українцем, національно підкованим революціонером. Кость кремезний, дужий юнак, надиханий чарами слобожанських степів — типовий запорожець. З нього б живущого портрета козака Мамая малювати! Дуже любить усе рідне, а особливо — бандуру. Вдома обертався, каже, в колі наших славетних бандуристів: Гната Мартиновича Хоткевича, Івана Іовича Кучугури-Кучеренка, Лева Гамалії. Невсипущий і непосидющий у праці в таборі — на всіх ділянках культурно-національної роботи. Перебував головою чисто всіх таборових товариств та організацій, за вийнятком, здається, тільки жидівського гуртка, що мав у фрайштадтському таборі цілковиту автономію і всі права, які пізніше уряд Української Держави в Києві узаконив для всього жидівського народу на Україні.

На вічах і зборах розмовляємо на політичні теми що робити, як жити, коли повернемося додому… Політичну лінію веде низенький, з рудими вусами, Іван Павлович із Лубень — голова «Суспільно-Просвітнього Гуртка» — головної політично-громадської організації в таборі, товариш Мороз. Есдек (соціял-демократ). І йому доводиться частенько витримувати отой безупинний, стихійний натиск таборової маси:

— А як же воно з земелькою буде, пане-товаришу?

І панові-товаришеві, голові головної політично, громадської організації в таборі, доводиться отак:

— І круть, і верть…

Коли вмирає старий австрійський цісар Франц-Йозеф, і вся Австрія одягається в жалобу — величезні чорні прапори тиждень майорять над усіма будівлями в місті, — на редакційній колегії «Розваги» відбувається серйозний бій. Ми знаємо, що докторові права, симпатичному нашому професорові й відповідальному редакторові Осипу Охримовичу, зовсім не о те ходить, щоби справді вшанувати пам’ять старого цісаря великою передовицею в нашому журналі, в великій жалобній рамці на всю першу сторінку, — йому йдеться про виконання наказу, але ми всі, як один, запеклі, виходить, антицісаристи, гостро протестуємо.

— Нам байдуже до вашого цісаря, а помер — життьові дороги всі туди ведуть. Тільки й того, що на одного вінценосця на землі менше стало…

Три години б’ємося над цим «нерозв’язним» питанням; доктор Осип Охримович може вже тридцять три рази складає з себе всяку відповідальність, хвилюється, умовляє, а ми — на своєму: на дванадцятій сторінці ухвалюємо подати маленьку хронікальну нотатку, обведену в заголовку чорним. Як і про всякого іншого померлого товариша, хоч і не товариш він нам. Та й годі.

Тоді доктор Осип Охримович залишає засідання й кілька днів ходить понурий, як ніч. А як виходить номер журналу, він має великі неприємності від самого оберста Льонгардта.

Правда, важко працювати вам, любий професоре!

Союз Визволення України керує табором незримо. За ввесь час до нас тільки раз приїздить Андрій Жук та делегат від українського народу до турецького султана товариш Меленевський. Ненадовго. Та разів зо два на рік одвідують табір якісь високі генеральські чини з Німеччини.