Записки Полоненого

Союзові Визволення України щороку (а господарський рік у нас для всіх таборових організацій — два місяці, щоб більше людей громадської роботи навчилося) що-нашого року відчисляємо від прибутків своєї кооперативної чайної десять відсотків — двісті-триста крон, і посилаємо на підсилення союзової видавничої діяльности. З особливого фонду, що так само з тих прибутків складається, допомагаємо хворим, покаліченим на роботах поза табором, виснаженим.

Отакого Максима Лелюхіна — «я тоже украінєц, предкі на Волгу пересєлілісь, а оттуда — в Сібірь», — призначаємо відати книгозбірнею: людина на сухоти скаржиться — хай посидить коло тихої роботи, і приміщення окреме — спати, і десять крон платні щомісяця — підгодується, підправиться людина.

У таборі — два табори.

Спочатку було так: «неорганізовані» й «організовані». Це тоді, розповідають, як тількищо закладали табір, коли було тут п’ятнадцять тисяч люду, коли агітаторів камінням побивали гарячі патріоти з зверхстрочних унтерів та тих, кого зовсім запаморочила царська казарма, позбавивши решток людської гідности й самосвідомости.

Тоді оцей самий варвар, гун у розпаленому стані, й добряча людина, коли спокійний, товариш Микола Лозовик, що в київській «Раді» за коректора був, що самотужки три факультети скінчив, що вчить тепер неписьменних гуртками й поодинці, як і багато з нас учать, ішов з голими руками в найрозлютованіше кубло, ставав на діжку-трибуну, і вмів так своєчасно і так влучно загнути матюка, що натовп миттю вщухав, прислухався, слухав, розколювався й погоджувався — частково йшов в «організовані».

При мені Микола Лозовик саме закінчував свій курс навчання якогось кремінчуцького шевця — здоровенного, вусатого дяді, що й на війну пішов і сюди потрапив, абетки навіть не знаючи. Тепер — це майже зовсім освічена й громадсько-політично зовсім свідома людина. Я бачив, як одного разу спробував він, мабуть, на закінчення науки, принести своєму вчителеві «подяку»: пів буханки хліба і ще там щось. Я бачив, як Микола Лозовик схопив за груди цього його учня (сам дядя здоровенний), і трохи не задушив за таку образу. А відійшовши, просив дарувати йому ту гарячковість — мовляв, усі в нашому роду такі…

Його сестра, — розповів при тому, — кохалася з парубком щось із півроку чи рік. Потім остогид він їй. Ні чого хлопцеві не сказавши, коли прийшов він на чергове побачення й почав через вікно викликати, нахилилася до його обличчя й кинджалом заподіяла сердешному юнакові сімнадцять ран, — «усю морду розковиряла…» А сама на ранок утекла з якимось цирковим їздцем десь аж у Альжір…

У таборі й тепер два табори: «організовані» й «майстерові».

Майстерові — це заможна кляса табору, це — найбільше шевці, кравці, що добре тут заробляють, добре їдять, одягаються, дуже вірні царській присязі, дуже ворожі всім таборовим організаціям, агітують, «беруть на замєтку», і не без того, що не одного вже з видатних організованих заздалегідь угроблюють, понаписувавши додому й до поліції, яка за них тепер ото так звідти турбується.

Кооперативний інструктор Пилипенко з «Поюру» («Потребітельскоє Общество Юга Россії»), що так радо пристав був на початку організації чайні навчити кількох людей рахівництва, потім хутко зрікся такої «крамоли», перейшов до табору майстерових і був потім у них трохи не за вождя. Коли вдарила петроградська революція, довго не вірив, разом із усім бараком майстерових підбурював інших не вірити, не писати наказів, не ухвалювати ніяких постанов, бо все то — «німецькі інтриги», а перед «родіною» — зрада…

Різдвяного вечора на вечірці деклямую перед тисячною адиторією свого, наспіх того ж таки дня написаного, вірша: