Записки Полоненого

По цей бік річки Торнео, в Гапаранді, всіх двісті п’ятдесят чоловіка з ешелону роздягають, а з того боку, з містечка Торнео, з Фінляндії вже, паромом привозять російський військовий одяг: білизну, легенькі, захисного кольору, штанці, гімнастерки, кашкети, черевики, і паром забирає нас на батьківщину. Там і річки тієї — переплюнути можна, а мосту немає — кордон.

«Батьківщина» зустрічає пронизливою, бадьорою «Марсельєзою», попом із хрестом у руках, і відразу аж трьома найсправжнісінькими «гороховими пальтами» — звичайнісінькими царськими охранниками, що з-поміж юрби, яка зібралася на березі зустрічати, кидаються в вічі навіть і зовсім недосвідченому окові. Це починає тривожити.

В Торнео миють, чистять, оглядають медичні комісії — нахабні, брутальні… О, докторе Кайціюсе, твоїх колег революція ще нічого не навчила!

А потім ми, дуже для нас несподівано, опиняємося всі сімнадцять, водному, окремому вагоні, дарма, що за австрійськими списками розкидані були поміж усіх двісті п’ятдесят інвалідів у всьому ешелоні (то вже ми самі, вирушаючи в дорогу з Терезієнштадту, влаштувалися були в одному вагоні), і бачимо, що з обох боків вагона, в дорозі через усю Фінляндію, вниз до Петрограду, стоять, мотаються — не прості собі залізничні провідники, а провідники з вусами, що дуже нагадують ревних служак окремого корпусу жандармів, хоч і в цивільних одягах.

Це тривожить.

В Або потяг стоїть десять хвилин. П’ятнадцятеро з нас юрмою вибігають на вокзал — поговорити, розпитати, подихати волею. На третій поличці вгорі, в вагоні, непорушно лишаюся лежати я.

— Братішки, на Україну?

— На Україну…

Це я з полички відповідаю солдатикові, що заскочив, захеканий, у вагон і шукає очима по порожніх місцях.

— Ой, голубчику, візьми, брат, листа — кинеш у Петрограді в поштову скриньку, бо звідси чогось не доходять…

— Беру листа. А він похапцем оповідає найновіші революційні новини — недавно тільки з Києва повернувся, був на Всеукраїнському З’їзді Військовому. Очі йому палають завзяттям, глибокою свідомістю, багатими надіями на прийдешнє. Криє Керенського з усіма його наказами, з порядками, з офіцернею, що хоче назад оглоблі повертати. А самому кулаки міцно стискаються — так і кинеться, коли прийде слушна хвилина, і на Керенського, і на офіцерню його, в обороні рідної України…

Приємно, завмираючи, б’ється серце.

Беру листа, обіцяю неодмінно в першу таки скриньку вкинути в Петрограді, а як із Петрограду виїдемо зараз, то повезти й далі і вкинути десь аж у Києві — швидше дійде. На конверті адреса, малописьменною рукою: «Київської губернії, Таращанського повіту, якесь село — до жінки».

А з тамбура, з-за дверей, мигтять вовчі очі.

Чиї це вовчі очі мигтять із тамбура, з-за дверей?.. Де я бачив їх, ці бридкі, осоружні очі?!

Повертаюся зручніше на поличці, придивляюся — бачу там ще й вухо, наставлене до вагона…

Лелюхінове вухо. Лелюхінові вовчі очі блимають.

Прикро.

На Петроградському вокзалі нас урочисто зустрічає міська громадськість, петроградський «градской голова» — високий, з довгою сивою бородою, купчина (де ж революція, ну, що змінилося по революції?!), «нізко кланяєтся плєньонним братьям», вітає, з поворотом на «свободную» батьківщину, випиває за наше здоров’я келих чистої, прозорої горілки.

У великій залі вокзалу приготовлено стіл на двісті п’ятдесят персон, нас частують обідом, потім якийсь хлюст — вилощений, в’юнкий, обходить стола й тиче кожному по новенькій десятикарбованцевій кредитці, за кожною кредиткою вимовляючи:

— Ат временнаво правітєльства…

А як скінчився обід, високий, з довгою сивою бородою, купчина звертається до нас, просить хвилиночку почекати — зараз назвуть кілька прізвищ, що нехай вони тут побудуть — «коє-какіє справочкі навєсті», а решту чекають автомобілі.

Тоді виходить якесь горохове пальто й читає список… усіх нас, сімнадцятьох. Ми залишаємося, а двісті тридцять три щасливих виходять бадьорою юрбою з великої залі Петроградського вокзалу.

І як тільки зачинилися двері за останнім із цих щасливіших, що їх чекають автомобілі — до евакопунктів розвозити — водночас розчиняється четверо дверей, досі зачинених, з усіх кінців вокзалу, і в нашу залю вскакує ні більше, ні менше, як сімнадцять озброєних вояків Волинського пластунського полку, на чолі з таким задерикуватим когутиком прапорщиком, що в нього чотири хрести на грудях і глибоко набакир заломлений, майстерно приплесканий спереду, кашкет.

— Ну, «Ізмєннікі атєчества, ви — арестовани…»

Дядюшці Горулькові з Таврії — постійному й незмінному голові всіх ревізійних комісій усіх товариств у фрайштадтському таборі, конче захотілося відразу до убиральні. Він попробував був сунутися туди сам, але добре, видно, проінструктований вояк, що тепер у кожного з нас стояв за спиною з притороченим багнетом до рушниці, суворо заперечив:

— Коли йти, то вдвох…

І він пішов із дядюшкою Горульком до вбиральні тут таки, в залі, і сидів там, бідолаха, аж поки дядюшка видихав увесь свій переляк і здивовання такою несподіванкою.