Записки Полоненого

Була ще одна форма мучити отаких знедолених у казармі. І хоча проти цієї форми знущання офіціяльно суворо повставало начальство й карало інколи винуватців та ініціяторів цієї забави, проте, «банками» частували нерідко й просто мало навчених новобранців: тільки за те, що вони «сєриє».

Ця розвага полягала втому, що жертву хапало четверо здоровенних порубійків за руки й ноги, валили на ліжко горілиць, заголювали живота і потім по черзі, всі присутні в казармі, під страхом самому підпасти тій самій операції, мусіли похапцем підходити, лівою рукою з усієї сили натягати шкуру на животі катованому нижче пупа, а правою, поставленою руба, з усієї сили вдаряти натягнуту шкуру — що дужче, то краще.

Щоб крики жертви не долітали за стіни казарми, хтось мав, накинувши на голову катованому подушку, пильно стежити, щоб жоден вигук, зойк не вирвався далі гуртка катів, що щільно, навмисне для цього, обступали «сєрого».

Наслідки «банок» оперований боляче відчував тижнями, перші дні ходив з опухлим животом, не сплючи ночами, неймовірно страждаючи. Прописувалося по сто, півтораста і більше банок одразу. Скаржитися суворо заборонялося, під страхом дістати, за першої-ліпшої нагоди, подвійну порцію.

Я ще й досі дивуюся, де в живих істот бралося стільки міці, щоб витримати всі оті військово-навчальні вправи в царській армії.

Ми довго, було, з товаришем Хомою про це розмовляємо — його хоч і мало, а теж обурювали такі витівки, знущання, тортури, і поволі ми доходили висновку, що далі так довго тягтися не може.

Але що ми могли вдіяти в тій дикій, некультурній масі, самі люди культури невисокої, без агітаційного досвіду, без зв’язків із революційними організаціями, чи окремими досвідченими революціонерами, що десь же та були вони в армії?

І у сі мої спроби вплинути бодай на окремих, здавалося мені, трохи свідоміших товаришів у солдатських шинелях, незмінно кінчалися на добрій пораді такого товариша — тримати язика за зубами щільніше — це в кращому випадку, а в гіршому — доводилося натикатися й на відверті погрози донести начальству.

Неділями нас одягали в нове вбрання й ганяли ротами, а часом і цілим полком, до полкової церкви, де треба було «смірно» вистояти всю Службу, не поворухнувшись. За порядком, за непорушним нашим стоянням у церкві доглядав фельдфебель Данілов, що, прикладаючись до ікони, ставав струнко, клацнувши при тому закаблуками, як перед найвищим начальством.

Я пам’ятаю, скільки таємних прокльонів посилав я і попові і диригентові, що так затягували Службу Божу, і всьому начальству, що так ретельно дбало про задоволення наших релігійних потреб, і всім, хто все оце вигадав на наше нещастя. Але то були мовчазні прокльони — дулі, тикані ворогові з-під поли мундира чи з великої кишені солдатської шинелі. На кам’яній підлозі церкви, після чотирьох і більше годин стояння, завжди лишалися мокрі плями — ноги, вмліваючи, встигали пропотіти крізь дебелу солдатську підошву, за час церковної відправи, наскрізь.

Ніч проти Великодня наша рота пробула на варті навколо церкви з непокритими головами, було дуже холодно, я відморозив вуха й застудився, і довго через те примушений був одвідувати славетного доктора «Кайтуса», а попухлими, відстовбурченими вухами викликати глузливі дотепи в казармі й поза нею.

Єдиним зцілющим проблиском у тій задушливій атмосфері казарменого життя, єдиною справжньою втіхою були листи з дому, що незабаром почали зрідка приходити й нагадувати, що десь тече, буяє інше, справжнє людське життя… Але листи надходили рідко… Коли кінчався третій місяць такого нашого поневіряння в казармі, почалися частіші й частіші розмови про літнє таборове життя…

ПЕРЕД ВИЇЗДОМ

Уже нас, молодих, почали групами випускати за подвір’я казарми, вже трохи вільніше почувати ми себе стали в поводженні з «старими» солдатами, а розмови про табори не вщухали, а щодалі більше розпалювали нашу цікавість.

Товариш Хома, зовсім для мене несподівано, виявляти почав безмежний, глибокий і безжурний цинізм. Вихопившись на волю (з двору казарми) він тільки й мови мав, що про дівчат, про білявих фінок, про те, що ех, от би, той… Між іншим, чи на тлі ставлення солдатів царської армії до фінських дівчат, чи просто з національної ворожнечі, з почуття ненависти до нас, як до знаряддя національного гноблення, — але не любили нашого брата фінські парубки й парубчаки смертельно… І не дарма, випускаючи нас на прогулянку, примушувало начальство нас кожного разу неодмінно одягати до боків багнети. Часто траплялося, що доходило між фінською молоддю й солдатами до бійок, а ті бійки, десь у гущавині соснового бору, часто таки кінчалися для солдат трагічно.

Але ми з Хомою — «інтелігенти». У нас до бійок не доходило, та й не могло дійти — ми самі ніколи нікого не зачіпали, не зачіпали через те й нас.