Записки Полоненого

Ми хутко назнали собі затишний притулок — унадилися в гості до зовсім офіненого виходця з країв царства польського — Адама Барановського, що вже років із тридцять шевцював у Фінляндії, тут одружився і мав прехорошу донечку — зовсім дитину ще — може з чотирнадцять років — Матильду Адамівну.

Та ми, власне, не для Матильди й не через Матильду відвідували щонеділі й щосвята кукібну хатинку пана Адама. Його старенька дружина, природжена фінка, надзвичайно симпатична й добра жінка, вміла чудово варити каву, давала нам ту каву за мізерно малу ціну в мікроскопічно маленьких чашечках (звичайної грудочки пиляного цукру вистачало засолодити дві такі чашечки) і, ставши з Матильдою перед столом, де ми з товаришем Хомою важно частувалися, вона, а за нею й донька корчилися з реготу, коли бачили, що ми, випивши по дев’ять таких чашечок, наливали ще й по десятій, сумно позираючи на спорожнілий кофейник… Вони, наприклад, снідаючи зранку, задовольнялися цілком тільки двома такими чашечками.

Не знаючи й слова по-російському, мати з донькою красномовно показували нам рухами, як у нас, од надмірного вжитку тієї рідини, поналухають животи, та як ми неспроможні будемо через те з солдатською рушницею поводитися. І щедро осипали нас веселим, незлобивим сміхом.

І от тут товариш Хома й почав виявляти себе циніком. Виразні їхні жести він перетлумачував по-свойому, відповідав на їхні репліки своїми, брутальними солдафонськими (так само, правда, незлобивими), і ми обидва, підбадьорені смачною, запашною кавою, почували себе в затишній і привітній, хоч і дуже вбогій хатинці, немов у себе вдома, і так само весело, безжурно реготали.

Але часто Хомині жарти переходили, здавалося мені, всякі межі чемности, я побоювався, що його цинізм вичитають жінки з його масних поглядів на дівчину, мені ставало від того сумно, я смикав Хому під столом за поли мундира, і Хома опам’ятовувався.

Так ми просиджували в цій симпатичній родині часом по три й чотири години, і потім, до чергового свята, коли можна було знову дістати дозвіл на прогулянку й погостювати в хороших людей, у нас бувало багато чого згадувати про частування, про кукібні, завжди блискучо прибрані, дві манісінькі кімнатки Барановських, про те, що зовні їхня вбога хатка видавалася за звичайнісінький куреник, та що поруч того куреника, як і в кожному фінському подвір’ї, була обов’язкова маленька лазня — з окропом і парою. Лазні завжди наводили наші думки на дуже сумні спогади про Україну, про те, що в жодному селі нашому на всьому просторі густо залюдненої України не зустрінеш цієі ознаки людської охайности, що в селах без річок, ставків та озер люди наші віками живуть, не купаючись.

Звичайно, коли бував удома старий пан Адам, що непогано розумів нашу мову, товариш Хома був найчемніший, найсимпатичніший гість. Він потішав пана-господаря, а після перекладу паном Адамом і господиню та дочку — безліччю веселих оповідань про життьові свої пригоди, яких у нього було невичерпне джерело.

Дуже недовго пощастило нам одпочивати отак святами.

Якось несподівано заговорили в казармі, що, замість таборового життя на літо, доведеться нам зазнати чогось іншого: нас мають послати до Петербургу «на усміреніє», бо там бунтують робітники.

З газет, які ми випадково поза казармою діставали (в казармі нам давали читати тільки архичорносотенне «Русскоє чтеніє» та військові офіціяльні, безглузді й безграмотні видання), ми з товаришем Хомою дізналися, що на петербурзьких фабриках стали траплятися масові отруєння жінок-робітниць, особливо на гумовому виробництві, і що між робітниками справді неспокійно.

З того приводу одного разу ввечорі, перед тим, як лягати спати, відбулась у мене з товаришем Хомою така, приблизно, розмова:

— Хомо, а ти стріляв би на робітників?

— А, мабуть, стріляв би…

— І тобі не сором?

— Ані трішечки.

— А як там твій брат, батько, сестра, жінка, мати?

Хома додивився на мене удавано презирливо:

— Тра-та-та-та … Ну, то що?

Я люто кинувся до нього через ліжко. Хома вдав, що перелякався, одскочив на другий край ліжка, натягаючи на себе щільно ковдру, і відповів запитанням:

— А ти б не стріляв?

— І не стрілятиму, хоч і пошлють.

— Дурак будеш — тебе застрелять, та й усе, — переконливо відказав товариш Хома.

Несподіваність і переконливість Хоминого слова глибоко мене вразили. Я не знайшов нічого іншого, як розгублено перепитати:

— Та й усе? — і сам почував, що сказав дурницю.

— Так, — ще переконливіше ствердив Хома.

— А ти читав, Хомо, Винниченкових «Солдатиків?»

— Читав.

— А Горького «Про п’ятий рік» читав?

— Читав.

— Ну, і…?

— Ну, і пшик вийшов із того всього, — дражнив мене Хома.

— А коли б ти, я, він, та ще він, та всі ми не стріляли?

Хома подивився на мене довгим-довгим поглядом, одкашлявся й почав наспівувати сумну, безнадійно-журливу пісню з його невичерпного арсеналу. І на дальшу розмову він не дався. Або не вірив моїй щирості й запалові, або й справді непевний був, що можна сподіватися колись отаку безпросвітно-сіру солдатську масу, яка нас оточувала, запалити однією думкою, щоб та маса колись не послухала поклику команди…