Записки Полоненого

Згадавши про кущі, не можна обминути спогадом і того, що правили вони, ті кущі, не так мабуть для прикраси дачі, як для… схову шпиків. Кожного разу, коли мені доводилося вартувати на цій дачі всі ми спостерігали, як достоту попід кожним кущем пильно стерегли священну особу царського намісника агенти охранки. Це були напрочуд значні (в розумінні чимось позначені) типи, яких, побачивши раз, не забудеш ніколи. Кожен із них чимось одрізнявся від звичайного типу людей — чи блудливим, невпокійним поглядом, чи дегенеративною мордою, чи, знову, надмірною елегантністю та вишуканістю манер. Коли генерал лаштувався кудись їхати, з багатьох кущів вилазили ці лежобоки й дармоїди і сповняли собою (чоловіка по вісім, десять) велике авто, яке виїздило з подвір’я попереду генералового автомобіля, а другий, так само навантажений, автомобіль невідступно слідував за самим генерал-губернатором, куди б він не їхав.

У кущах тоді трохи порожніло, залишені там вартові шпики нахабніли до того, що наважувалися з’являтися й проходжуватися доріжками (в час, коли генерал був на дачі, їм це сурово заборонялося), а часто доходило й до того, що, невідомо звідки, до них приходили непевного вигляду жінки, і в кущах, перед нашими очима, відбувалося те, що люди звикли звати оргіями.

Наше караульне приміщення побудоване було в морі, кроків за тридцять од берега, на кам’яних бабах, і добиратися до нього треба було вузенькими, з двох дощок, кладками.

За ввесь час, що мені доводилося оберігати спокій генерала Зейна, він один тільки раз одвідав нас, «серенькіх братцев», змилостивившися над нами остільки, що дозволив собі зайти кладочками аж до самого караульного приміщення, кількох із нас про щось лагідно запитав, і подарував, через старшо́го, карбованця на цигарки — на дванадцять чоловіка.

І от, саме тоді, коли його невисока постать тупцяла хисткою кладочкою, як легко, здавалося мені, можна було копирснути багнетом його високопревосходительний зад і штовхнути грізного й невблаганного для революційних робітників царського сатрапа в глибокі води Фінської затоки!

Звичайно, я далекий був од того, щоб самому дійти такого рішення, але добре пам’ятаю, що думки такі завжди ворушилися в часи вартування на генераловій дачі. А часом просто шкода ставало цього блискучого генерала, що не може спокійно ні дня, ні ночі, ні години прожити, дарма, що охороняють його десятки людей.

Часом генералова родина влаштовувала прогулянки морем, і тоді всю ніч невеличка яхта горіла різнобарвними вогнями й гриміла найвишуканіша музика, а ми, по двоє, стояли статуями — хто на перехрестях доріжок у саду, хто коло парадного входу до покоїв генерала, і під звуки чарівної музики, не можна сказати, щоб настроювалися на патріотичний лад.

На мій жаль, жодного разу не пощастило моєму другові Хомі Мельниченкові потрапити зо мною в цей караул, бо виряджали сюди тільки тих солдатів, хто мало мав покарань і взагалі був у начальства на оці, як гарний служака. Не знаючи, які думки обтяжували мою голову під час варти на дачі (правда, то ж були тільки думки, далекі до здійснення, дуля в кишені, можна сказати), очевидно, начальство приписувало до таких служак і мене. Правда, не за те, мабуть, що служака з мене був добрий, а може за те, що саме тоді, одержавши з дому свого фотографічного апарата, я виявив себе в роті за фотографа і мав багато прикрих годин і днів, примушений у всяких поставах і настроях фотографувати своє начальство — від отдєльонного Уткіна, через взводного Герасимова й до обох фельдфебелів-підпрапорщиків із супружницями й со чадами…

Згадую про свій фотографічний апарат і свої фото-аматорські знання тому, що стали вони мені потім у великій пригоді — і під час війни і, особливо, в полоні, не раз відігравши ролю чинника, що рятував моє життя.

Так от, кажу, товариша Хому в караул до генерала Зейна не пускали ні разу, і мені просто ні з ким було потішитися з генералового становища, поглузувати досхочу з банди охранників у кущах, помріяти, під чарівну музику з губернаторової яхти.

Всі вільні від караулів дні (а їх було половина) ми відбували практичну стрільбу на стрілецькому полі, кілометрів за вісім від Гельсінгфорсу. Дні стрільби були водночас і днями розваги, і важкими днями.

Починалося з того, що будили нас тих днів на півтори-дві години раніше, ніж звичайно, бо до сьомої ранку ми вже повинні були бути на місці стрільби, пройшовши всю довгу, важку путь із повною на собі солдатською викладкою. А фінське сонце — дарма, що світило неначе над північним краєм — уже коло сьомої години виганяло з нас піт літрами, придорожна пилюга, що ми її густо здіймали важкими солдатськими чобітьми, сліпила очі, забивала горло, замурзувала до невпізнання обличчя.

Зате стрільба правила за розвагу. Стрілецьке поле розташоване було на хисткому, торфовому багнищі, на кілька кілометрів у квадраті, ходити цим полем було приємно, лежати й цілитися, особливо в перекидні цілі було просто цікаво.

І коли б не суворі окрики самого ротного командира:

— Задом стріляєш, трах-трах-та-ра-рах!