Записки Полоненого

Решта команди складалася із звичайних собі новгородських, псковських, смоленських хлопців, що їм за найвищу розвагу і тут, у дорозі до смерти, правило вигадування не завжди влучних і дотепних, але образливих і дошкульних прозвищ на адресу земляків інших губерень.

Я та ще кілька хлопців усю дорогу не відривалися від віконець у вагоні, розташувавшись на горішніх нарах. І ото звідти й бачили ми, що саме верталося з фронту замість безупинних лав молодих, бадьорих, живих людей, що сунули й сунули, гнані якоюсь надлюдською силою, на заріз.

Іхати було нудно, потяг щодалі посувався повільніше, здавалося, що він намацує собі кожен кілометр наступної путі, випробовуючи, а чи не небезпечно далі сунутись. А щодалі вглиб, то довше потяг зупинявся і коло станцій, і просто в полі, і кожного разу, за такої несподіваної зупинки, хтось у вагоні зловтішно, погрозливо, неначе комусь там дозолити хотів, про себе самого забуваючи, вимовляв:

— Ну, от і фронт!

Згодом виявлялося, що це ще не фронт, розмова уривалася, люди стихали, і тільки повільне тра-та-такання вагонів та часте стукання в грудях, не в такт тому трата-таканню, порушувало пригнічений, могильний спокій, що запанував серед повного складу пасажирів того вагона, де зовсім білим по чорвоному було написано: «40 человєк, 8 лошадей».

За старшо́го команди зв’язку був унтер Кокін, із довгастим, нездорового кольору, обличчям, із чудно одвислою нижньою губою, що ніколи ніяк не хотіла притулитися до своєї верхньої пасестри, справляючи вражіння, що власник її, одного разу в житті перелякавшися, роззявив рота й так не в стані вже був стулити його довіку.

Був це малописьменний парубок із новгородських, тримався він щільно гурту своїх близьких земляків, поводився з рештою підлеглих аж надто брутально, мене особисто зненавидів чогось од першої зустрічі — може тому, що його одвисла губа завжди притягала мій критичний погляд, і в розмові з ним я дивився не в вічі цьому незначному начальству, а на сакраментальну губу.

За всякої нагоди цей унтер намагався якнайприкріше дозолити мені; довідавшися, як боляче діє на мене брутальна лайка, він уживав найвишуканіших нагромаджень, посилаючи їх — коли не безпосередньо на мою адресу, як не було до чого причепитися, то хоч повз мене, в повітря і, мабуть, мав не абияку насолоду, побачивши, як мене пересмикує від тих його соковитих матюків.

А може за причину такої антипатії до мене правила й не губа його, а те, що гурток однорічників якось одразу, органічно прийняв мене до свого товариства, може відчувши в мені грамотнішу за інших людину, а на нього — «старшо́го» — дивився так, неначе то був собі «звичайнісінький» солдат…

Свою нехіть до мене цей унтер незабаром виявив ділом, коли ми, зупинившись на якомусь півстанку в полі, довго стояли, мали нагоду повиходити з вагонів, і де я, щоб розвантажити себе від непотрібного барахла (фотоапарат я послав додому зараз по виїзді з Петрограду), викинув на рейки десятки Фото-пластинок (на склі) із негативами унтерофіцерських морд та фельдфебельських лик, фотографованих ще в Гельсінгфорсі.

Чи побачивши, як саме я викидав, чи знайшовши ті негативи в час прогулянки вздовж вагонів, унтер Кокін наробив великого бешкету, несподівано для мене виявивши нюх воєнно-досвідченої людини. На його думку виходило, що, залишивши після себе такі наявні докази перебування саме тут нашого полку (майже кожний негатив мав виразну відбитку нумера полку на погонах фотографованих, завжди навмисне наперед виставлюваних, щоб показати свої нашивки, а, значить, і рангу), — я зраджував перед ворогом воєнну таємницю, викриваючи місце перебування саме цієї частини тут.

Отакі побоювання зрадити місце перебування певної частини часом доходили до смішного, коли не назвати його трагічним.

Суворо заборонялося, наприклад, залишати після себе всякі сліди, а тим часом три тисячі чоловіка в поході, на відпочинках після кожної години переходу, волею природи мусіли тих слідів після себе залишати багато. Як тільки бо лунала команда зупинитись на відпочинок (п’ять-десять хвилин), так узбіччя дороги рясно вкривалося тими, кому наспіла черга, і перші дні й тижні походу багато праці коштувало унтерам та фельдфебелям привчати непокірних закопувати купки й швиденько приплескувати землею. Багато неприємностей з цим мали ті, хто не мав при боці похідної лопатки — хоч руками загрібай! — і таки доводилося так робити, під суворі оклики начальства, уподобляючися в такій роботі дбайливим, чепурним котам.