Записки Полоненого

І в випадку з негативами унтер мав рацію. Заперечувати й не погоджуватися на ці його докази мені було нікуди, і я байдуже проковтнув би чергову порцію його брудної лайки, коли б на тому тільки й обмежилося. Але власник дегенеративної губи не заспокоївся — він пішов доповідати начальству, і справа вийшла б для мене й не дуже на добре, коли б перша інстанція — фельдфебель Данілов — це був той самий фельдфебель, що то я на ньому колись у Фрідріхсгамі так доладу інсценізував непридатність моєї бритви до його дебелого цурупалля на бороді, — фельдфебель Данілов за фотографування його з жінкою особливо потурав мені, і справу затушкував і тут, про людське око тільки вилаявшися зовсім лагідно, коли рівняти до лайки Кокіна.

Все кінчилося на тому, що я мусів тут таки, перед начальством, потоптати на дрібненькі скалочки всі викинуті негативи й пообіцяти, що «впредь» я буду обережніший.

Нарешті, на якійсь станції Гродненської губернії наказали нам вагони звільнити, вишикували вздовж колії, для чогось перевірили наявність людського складу й дозволили відпочивати, тримаючись «вольно».

Невідомо звідки припливла й блискавично поширилась між нами, пошепки переказувана, звістка, що саме цю станцію зовсім недавно обстріляли, що один «чемодан» потрапив у самий вокзал, що ворог, значить, десь недалеко.

Відпочивали тут довго. Наш потяг подався назад, огні на станції було позатушувано, ми сиділи, вставали і знову сідали, розмовляючи притишеними голосами, хоча виразної потреби на це, очевидно, й не було.

До нестямки хотілося їсти. Вечері нам кухні чомусь не варили, про обід, розданий давно, в далеко минулій дорозі, встигли вже забути, кортіло полізти до торби по сухарі, але чіпати «недоторканий запас» суворо заборонялося.

З недосвідчености своєї, думали ми, що це вже й є фронтові страждання, що це вже й є ті справжні поневіряння людські, на які засуджує війна.

Незабаром тодішні думки на цій станції стали вже смішні своєю наївністю, бо дальші дні показали всім нам справжнє обличчя війни, справжні умови, в яких доводилося не по пів дня, а по три дні й довше опинятися без рисочки в роті, та ще й під безнастанною загрозою — бути розірваним чи пошматованим, чи просто підстреленим і покинутим на повільне вмирання в чужому, незнаному полі.

Вирушили з тієї станції пізно вночі піхтурою, похідним порядком, виславши наперед розвідку, як належалося вже в сфері дії ворога, йшли до ранку лісами, перелісками, полями, ярами, зупиняючись на кілька хвилин перепочивати, повертали на всі боки, здавалося мені, що верталися назад, довго-довго маршуючи в протилежному напрямку, зупинялися, круто повертали знову, і знову плуталися в невідомих місцевостях, потомлені, голодні, підштовхувані приглушеними покликами офіцерів.

Аж на ранок зупинилися в чистому полі, що далеко спереду підіймалося вгору узгір’ям і зникало десь аж там, за затуманеним обрієм.

Від голови полку побігла назад якась команда, передня частина загукала «ура!», а коли команда докотилася й до нас, самокатчиків, що йшли в хвості колони, ми дізналися, що стоїмо зараз на кордоні Німеччини, про що свідчили недалеко поставлені мережані стовпики з позбиваними вже німецькими одноголовими орлами, що оце зараз, значить, ми переможно вступаємо в ворожу землю, і з того маємо виявити велике патріотичне піднесення, гукаючи голосно «ура!»

Правда, пролунало те «ура» з уст тритисячної людської маси, зголоднілої, втомленої цілонічним переходом, не зовсім піднесено, але начальство наказало полковій оркестрі вдарити переможного марша: музика справді підбадьорила, і полк рушив німецькою землею вже жвавіше, поки не вийшов та не пересунувся за узгір’я.

До речі, про музику. Лиха година вигадала її на солдатське нещастя. Мені потім часто доводилося спостерігати, як потомлені довгоденними переходами, вкрай вимучені, люди ставали вже на грані — або цілковитого отупіння, що межувало з повною нечутливістю, майже втратою свідомости, або треба було тільки маленької іскорки, щоб уся та маса вибухла гострим, лютим і страшним протестом:

— Годі знущатися далі!

І от, саме в таку мить, несподівано, здалека, з передніх лав, виривалися бадьорі, рвучкі звуки музики, неслухняні ноги починали самі рухатися, ступати жвавіше, зникала млявість у всьому організмі, прояснювалася голова, відсталі підтягалися, і через якісь дві-три хвилини полку не можна було впізнати: неначе тількищо вирушив на невеличку прогулянку після довгого, спокійного, мирного життя.

І ще довго по тому, як останні акорди завмирали в непорушному повітрі, йшлося бадьоріше, не почувалося втоми, всі прожилки нервів іще наспівували, невідомо звідки викликаючи сили, що, здавалося, навіки вже лишали людину.

Ми пересунулись за узгір’я. І ось тут, як здалося мені, всі три тисячі людських істот одразу стрепенулися так само, як стрепенувся й я, тим більше, що й музика давненько вже замовкла й переможний настрій сам собою десь зник за останніми вібраціями задерикуватих вигуків мідяних сурм.