Записки Полоненого

Село чистеньке, з брукованою вуличкою, хатки всі одноповерхові, чепурні, кам’яні, коло кожної обов’язкові квітнички — чисто, гарно і затишно. І спокій цього затишку, порушуваний незвичайною для нього метушнею солдатської маси, тупотінням кінських ніг по брукованій вулиці і незвичними для цих охайненьких акацій уздовж вулиці чужими вигуками чужих людей, мимохіть викликав думки про образу, про гостру кривду, яку принесла війна цьому людському пристановищу, пристановищу мирної, спокійної праці.

Хатки в селі стояли стрункими двома рядками вздовж улиці, зараз за хатками починалося прибране після жнив, але не пооране на озимину, поле, недалеко від хатки, де зупинився я з кількома самокатчиками, тяглася далеко в поле обсаджена з двох боків не густо деревом, так само брукована дорога, що за якийсь кілометр спускалася вниз, у долину, а потім виринала з неї, ховаючись геть-геть за обрієм, звідки чути було:

— Бух-бух!

— Бух-бух-бух-бух!

І через хвилину знову:

— Бух-бух!

Стріляла, як казали фахівці, німецька артилерія десь зовсім недалеко, а з нашого боку їй ніхто не відповідав.

Штаб нашого полку розташувався далеченько за селом праворуч — отак, як переїхати оцей лісок, що тягнеться сизою, затуманеною смугою далеко на захід, та повернути ще круто праворуч, буде широка прогалявина і, значить, там.

Так оповідав мені про місце перебування штабу «старшо́й», коли десь о другій годині вночі збудив і наказав одвезти якогось пакета, переданого одним із ротних командирів.

Я виїхав із села праворуч — отак переїхати хотів одразу лісок, але виявилося, що тому ліскові й кінця-краю немає, дорога в ньому, а радніше — стежка нерівна, їхати велосипедом аж ніяк не виходило, і довелося плутати кілька годин, перетягаючи машину на руках через несподівані перешкоди на стежці: повалені дерева, ями, вибоїни, глибокі калюжі. Проте, штаб полку я знайшов, доручення виконав, і тим самим шляхом мав повернутися негайно назад із якимось наказом полкового командира.

Та виявилося, що той зрадливий лісок має не одну ту стежку, — потрапив я якраз на іншу, зрозумів це пізно, коли вже нікуди й ніколи було вертатися назад шукати старої дороги, і пішов навмання, почуваючи, проте, що напрямок держу певний.

Отак ідучи й блукаючи, думав про свій далекий, хороший і дорогий Канів, про все, що найдорожчого там залишилося і, замріяний, забув зовсім, де я, що я і до чого я…

І раптом…

Такого жаху не переживав я за свій недовгий вік ніколи доти, як не переживав нічого подібного й пізніше, в найжахливіших ситуаціях на фронті й поза ним.

Через хвилину я вже пробував глузувати з самого себе, лаяти себе передостанніми словами, пробував голосно засміятися, — правда, з того сміху вийшло тільки конвульсивне скривлення губ, та й усе…

Саме ото, коли мрії — такі солодкі, такі нестерпучо принадні витали десь над місячним світлом залитим Дніпром, я дійшов до якоїсь прогалявини, де було озерце — отаке саме, як у моїх мріях, залите золотим сяйвом, а коло озерця спочивав величезний табун гусей. І саме ото, коли мені здавалося, що колише мене легенький човник у Дніпровій затоці, зарослій густою ряскою і вкритій білими, пишними лілеями, — скочила, перелякана моєю появою, вся сотня гусей на ноги, на крила, крикнула в один голос пронизливо на ввесь ліс, і полопотіла на озеро.

Мені здається, що коли б мав право молодий, двадцятиоднорічний юнак сивіти від несподіваного жаху, мусів би я неодмінно посивіти, бо вмить усе тіло мені помертвіло, велосипед випав із рук, і я — на одну коротку мить, на мить тільки, поки свідомість не охопила причини того жаху, присів, майже впав…

Розуміється, що про мою пригоду ніхто з товаришів у команді не знав і не дізнається про неї ніколи, бо відразу причепили б прозвище страхопуда, гусячого опудала, чи ще щось, хоч і незграбне, проте, уїдливе й образливе.

Повернувся я до свого посту далі без пригод. Була ще ніч, і я ліг досипати в тій самій хатинці, звідки мене зрушив серед ночі «старшо́й».

Чи від того несподіваного хвилювання — переляку, чи від недомріяних до краю мрій, довго не спалося а коли вже очі починали склеплятися, то все здавалося, що десь отам, під підлогою, хтось гомонить, хтось пошепки, по-змовницькому, щось вирішує, щось таке там дирчить, щось шарудить… Особливо врізалися в пам’ять тоненькі-тоненькі, ритмічно з-під підлоги вихоплюючись, гудки-поклики: ті-і-і… ті-ті-ті… з цієї нагоди пригадалася пекельна машина, підкладена в Петербурзі Столипінові, й оповідання міністрового лакея, що чув уночі тік-тікання, неначе годинника, до самого моменту вибуху, після якого він таки залишився живий, — аналогія здалася мені за дуже невдалу, і смішну; посміхаючись, і заснув я до наступу недалекого вже ранку.