Записки Полоненого

І ще бачать очі і пронизують свідомість: непорушна купа тих, кому вже відспівали уїдливі джмілі — і маленькі, і великі, свої останні гами, хто більше вже не зщулюватиметься, не припадатиме до землі, як дитина до грудей матері, тепла й захисту шукаючи, хто вже не писатиме додому з найближчого пункту відпочинку, що був під дощем куль, що бачив справжню війну… А ближче попід стіною — ворушаться, плазують, стогнуть і кричать уривчасто, верескливо, тоскно, безнадійно-тяжко поранені…

І з-під усього того — ровеночком, що його роками вибивали краплі дощу з стріхи, тече повільно — он туди, десь поза клуню, зникаючи за її захисним рогом, повільним, але безперестанним потічком, людська кров.

Хтось, отой, що гукав: «лягай!», підходить, розпитує, бере за руку, смикає. Навколо повітки вибухають десятки (може тисячі?!) набоїв, пекельний лемент не дає нічого чути… Майже нічого не розуміючи, витягаю з-за пазухи пакета, машинально передаю — не бере, несвідомо бачу його рух праворуч — за клуню, в поле, бачу, як його руки показують напрямок, показують способи туди дістатися — тільки плазуючи, тільки плазуючи! — кілька разів, як автомат, вимовляє над моїм ухом приятель, я, нарешті, розумію його, вибігаю з-за захисту, прожогом кидаюся в показаному напрямку — бігцем, на весь зріст; джмілі загули десятками, сотнями, тисячами, сірі грудочки землі навколо високо підскакують — одну, дві хвилини — не витримую, падаю. Відсапуюсь, плазуючи далі і, коли здається, що джмілів поменшало, що вони вже когось іншого шукають, випростовуюсь і біжу — он ще кроків може з двадцять, од сили тридцять, де з бліндажу хтось виглядає, махає рукою, владно наказує падати, не доводити до гріха.

Падаю ще раз, плазую, за кілька кроків перед самим бліндажем підіймаюсь і, розігнавшись, стрибаю просто в окіп, трохи не зваливши… самого полковника, командира 5 полку…

Це були перші дні боїв, і тоді навіть полковники справді бували ще не тільки близько від лінії бою, як бачите, а і в самих окопах.

Дуже скоро по тому вже не тільки полковники, а й найменші офіцери — чи з власного почину, чи, може, з таємного наказу згори (дуже бо їх у нас винищували в боях!) такої «поганої» звички вже не додержувалися: в кращому разі трималися за межами досягнення не тільки рушничної кулі, а й гарматних набоїв.

Полковник хутко прочитав принесене, ще швидше щось написав і, дивлячись просто в вічі мені, якось неначе винувато спитав:

— А як тепер назад буде?

— А так, як і сюди, вашскородь! — рубаю по-солдатському, не зморгнувши, за тих кілька хвилин забувши про клуню, про рівчачок, про нелюдські крики, про джмілів, про шрапнелі.

Полковник одну хвилину дивиться на мене, лівою рукою подає пакета-відповідь, а правою широко хрестить мене і підсаджуе назад із окопу.

До клуні перебираюсь таким самим способом — підбігцем, рачки, припадаючи на мить до землі, коли джмілі надто надокучають, а коло клуні беру в руки велосипеда і — повільним кроком (нагору навіть німецьку машину не поженеш!) маршую назад.

— Ать, два! Ать, два! Левой! Левой! — сам собі командую; і сміюся, німці, з ваших джмілів, плюю на ваші шрапнелі, не чую диких зойків, передсмертних хрипів набитого вами людського м’яса, — мене вам не вкусити!

Якоюсь незрозумілою, може на межі божевілля народженою, силою думки примушую себе переконатися, що нічого мені не станеться; неушкоджений під такою самою зливою куль і шрапнелів, повільним кроком виходжу нагору, повертаюся лицем до німецького окопу, що зараз рясно блискає шпичками касок, щедро позолочених сонцем на заході; бачу, як вибухають біленькими димками ворожі рушниці, чую співи джмілів, повільно сідаю на свою машину, дозволяю собі покепкувати з власників цієї машини (ну, що, влучили?!), махаю на прощання рукою до касок і беру напрямок до свого полку.

Через двадцять хвилин — я коло штабу, а через дві хвилини по тому — від села відділяється пів нашого полку, скачуть галопом праворуч, у глибокий обхід одкритого поля, наші гармати, а ще через чверть години наші батареї почали вперто, уїдливо перегавкуватися з німецькими, поки ті незабаром зовсім замовкли.

Над селом, якраз над штабом, з’являється ворожий аероплян. Починається звідусіль безладна стрілянина, я, не прохолонувши ще від запалу тількищо пережитого напруження, хапаю свою рушницю, пильно наводжу на чверть аршина поперед пропелера, як нас учено, і одну по одній випускаю всі п’ять куль.

Розуміється, аероплян, покрутившися, зробивши своє діло, найпристойнішим способом, неушкоджений не тільки від моїх, а й від тисячі інших куль, випущених на нього похапцем, повернувся собі додому, а я, випускаючи останню кулю, раптом пригадую клуню в долині, десь несподівано виринула в уяві постать сектанта Астахова — нашого дезертира, промайнули перед очима свідомости, переплітаючися з червоним потічком — отам, під клунею, його слова:

— Я не вбиватиму!

Так, і я не вбиватиму! Я ніколи не стану за безпосереднього винуватця отого, чи чогось подібного до того, що я бачив сьогодні під клунею, і що так неймовірно боляче вдарило по свідомості…