Записки Полоненого

Я зневажливо кидаю в куток під повіточку, рушницю і глибоко переконую себе, що більше жодного патрона, спрямованого на живу істоту, я в житті не випорожню. Нехай убивають, краще, мене, а крови на мені не буде й краплини!

Наївна, дивацька філософія, бо, відігравши ролю зв’язкового в небезпечну хвилину й допомігши командуванню орієнтуватися, де треба поставити свої гармати, щоб примусити ворога замовкнути — чи не я став за посереднього винуватця того, що ті наші гармати може наробили по той бік таких самих куп, як отам, у долині, під клунею.

Але такі міркування тоді в голову мені не приходили, а нова ідея — ні за яких умов не вбивати й так перебути війну, сповнила мене нових сил, нової віри, якоїсь надії на те, що в подяку за це і мене не буде ні вбито, ні покалічено.

Пишучи про це сьогодні, коли вже всі жахи імперіялістичної світової війни — позаду, я неначе маю підстави стверджувати, що збулася моя теорія — «не убій та не убієн будеші» — але яка вона смішна й наївна, ця теорія мені тепер! Як наївно й смішно було вірити їй, триматися за неї в обставинах, коли з якогось, достоту дикого, сліпого, незрозумілого випадку, гинули десятки, сотні й тисячі людей, ніколи в світі непричетних до вбивства з власного бажання, з власного почину…

Серьожа Серк теж не вбивав нікого — я про це добре знав, а що сталося з Серьожою Серком незабаром?

А що сталося з моїм любим Хомою Мельниченком, що його я недавно випустив з ока?

А де безталанний куркульський наймит басарабських степів, наївна й довготерпелива дитина Петко Делі-Бошко?

А де тепер хороший, привітний штабс-капітан Таскін?

А де тисячі з «поповнень», що безнастанною рікою вливалися до полку після кожного бою, а на завтра, виступивши, зникали з лиця землі, неначе й не було на світі їх — молодих, нікому нічого не винних, тількищо відірваних од сіл, од варстатів, од майстерень, од заводів?

Але своєю теорією я тоді жив і, здавалося, коли б утратив був віру в неї, то в ту саму мить перша заблукана куля примусила б мене припасти до землі, уп’ястися конвульсивно покривленими пальцями в холодний осінній грунт, примусила б серце перестати битися й відчувати, примусила би втопити в далеке, невідоме небо скляний, застиглий погляд очей і стати за об’єкта шакальської роботи наших санітарів, що пильно повивертали б усі кишені перше, ніж присипати трупа легеньким шаром чужої землі — аби швидше!

Того самого вечора довелося мені виконувати й ще одно чудернацьке доручення: пакета треба було передати до штабу нашої бригади — отак поїхати назад од села, в напрямку до Лика-Зеленого і, від’їхавши кілометрів із п’ять, гукати:

— Штаб другої бригади! Штаб другої бригади!!

Поки аж хтось не почує й не обізветься, точного бо місця розташування штабу в полку не знали й чомусь не повинні були знати.

Таке доручення мені було до вподоби. Молодечий запал буяв у мені гарячим гейзером, коли не цілим вулканом, невимовні радощі володіння чудовим німецьким велосипедом той запал розжеврювали і, від’їхавши, здавалося мені, багато менше призначеної відстані безлюдною сошею, я почав на всю горлянку кричати:

— Штаб другої бригади! Срочноє донєсєніє!

Кричав, поки почав хрипнути, і все їхав — кричав і їхав…

Часом здавалося мені, що я своїми вигуками ще й себе самого підбадьорюю (на пам’ять мимохіть приходили гуси — ой, гуси ж!), бо сумно було би мовчки їхати самому безлюдною дорогою в чужому, незнаному краю…

Нарешті, десь із придорожніх кущів виринула здалека якась висока постать і, коли я наблизився, простягла владно навпереріз мені руку й засичала:

— Тссс! Чаво арьош, дьявол?!

— Згідно з наказом, шукаю адресу…

Хотів був ще огризнутися на «дьявола», але, поперше, навіть у темряві добачив, що маю перед собою штабного офіцера досить високої ранги, а, подруге, заспокоїв себе припущенням, що цей високої ранги офіцер може подумав, що зустрів у мені свого двоюрідного брата, бо саме отут і було зборище дияволів, керівників пекельної воєнної роботи — штаб другої бригади, що до нього належав і наш полк. Складався штаб із кількох блискучих автомобілів, а в них — повно офіцерів. Самого анцибела — генерала — не сподобився я бачити, бо на поданого через руки йому пакета мені негайно передали його відповідь і наказали, скільки духу було мого, гнати назад до полку.

Скільки духу мого було — я гнав.