Записки Полоненого

Житлові кімнати тут, розуміється, посів штаб і заселили офіцери та полковий батюшка (ох, і батюшку ж послав нам Господь! Його пронизливі матюки були вдесятеро соковитіші за вишукані, семиповерхові викрутаси самого унтера Уткіна…); роти залягли недалеко в окопах, а нам припала повіточка — справжній едем, коли рівняти до недавнього тісного, холодного й неймовірно брудного та смердючого хлівця. Тут було затишно й сухо. Ми прийшли сюди, в це благословенне місце, ще вдень, і всяк на свою мірку мріяв, як чудово поспимо, нарешті, після двотижневих безперестанних боїв, тривог, переходів.

З харчуванням було зовсім погано. Варену їжу, захололу, розбовтану, як і завжди, кухня могла привезти з обозу першого розряду тільки десь увечорі, зварити нашвидку не було чого, хліба давно бракувало.

З того приводу відбулася у нас нарада. Саме коли вдень пригріло сонце, а на фронті, що он там — за перевалом, було порівняно спокійно, ми, вільні від наряду зв’язисти, розташувалися за межами хуторського двору, під нашою повіткою, де сонце посміхалося останніми вже, малопривітними осінніми посмішками.

Треба було обговорити харчове становище і трохи почистити вошву. Обидві справи були однаково глибоко важливі, невідкладні.

Дивне діло: не минуло ще й місяця, як ми опинилися в справжньому фронтовому оточенні, а вошва — цей перший і найлютіший солдатський ворог — устигла вже розплодитися мільйонами.

Спочатку завдавала вона нестерпних мук, почуття огиди перевертало всі нутрощі, найзголодніліший шлунок одмовлявся приймати їжу, коли ввесь організм відчував безнастанне плазування скрізь і всюди, у всіх напрямках, загонів цієї білої армії. Пізніше, правда, тіло задубіло, якось байдуже почало реагувати на всі організовані й неорганізовані вилазки (бувало — їси з казанка, нахилившись над ним, а вони одна по одній — у казанок!), люди призвичаїлися і їсти й спати порівняно спокійно в часи коротких відпочинків, дарма, що з них тисячами струмочків поволі випивалося кров.

Не міг ніяк до останніх днів примиритися з цим, призвичаїтися до вошей, тільки однорічник Серьожа Серк.

Цей, взагалі якийсь понуріший за інших, юнак, під тиском таких суворих і гидких обставин солдатського життя, почав на очах занепадати духом, і коли б життя його на цьому світі протяглося було довше, — хто зна, чи не наробив би він чогось незвичайного, або чи не зійшов би на стан цілковитого тваринного отупіння, що найчастіше траплялося з викоханими інтелігентами з аристократичних, багатих родин. А походив Серьожа Серк, як я вже раніше згадував, із родини аристократичної — якогось видатного петроградського цивільного генерала.

Ось і тепер, коли, жадібно ловлячи останнє проміння вересневого сонця, підставляючи під його непевний захист достоту спороте вошвою тіло, ми поскидали з себе все й почали полювати, Серьожа Серк, зовсім оголившись, злісно зібгав докупи свою пару чудової, тонкої білизни й жбурнув її геть од себе в глибоку калюжу… І мовчки, ні на кого не дивлячись, тільки важко сопучи, поліз до солдатської торбини діставати зміну.

Коля Мухін обурився на таке марнотратство:

— Так же не можна, Сергію, — а якщо цю пару вже замінити буде нічим?

Усі ми мали білизни тільки по дві пари. І де тільки можна було — в річках, ковбанях, ставках, калюжах придорожніх, завжди ретельно випирали — без мила — тим, правда, аніяк не впливаючи на дальший родовід наших лютих ворогів: помочені холодною водою, воші тільки щільніше тулилися до рубців, а потім ще лютіше накидалися на наше, й так виснажене ними, беззахисне тіло, щоб надолужити прогаяне.

Серьожа довго не відповідав, уперто сопучи носом, і тільки після того, як мовчазний фон-Лямпе — високий, як придорожня тополя, незграбний і некрасивий, але добрий, симпатичний і акуратний парубійко, кольнув його:

— От німець, Сергію, так би не зробив…

Серьожа не стерпів:

— Мені дівчина пришле, а от вам і справді треба барахло берегти, фон-Лямпе.

Фон-Лямпе пильно на нього подивився.

Серьожа витримав погляд і, моргнувши, здалося мені, до Мухіна, кольнув іще:

— До речі, фон-Лямпе, чому ви, з височайшого дозволу, не відкинули й досі ганебного додатку до свого прізвища?

Для бідного фон-Лямпе це були два удари поспіль. Його незграбна постать глибоко нас переконувала, що навряд чи знайшлася б у світі дівчина, яка послала б йому пару білизни, а своїм «фон» він дорожив, як доказом аристократичного походження, ведучи свій рід од якихось славних прибалтицьких баронів чи баронетів. Але фон-Лямпе — культурна людина. Він притамував біль од образи і, щоб не доводити до гострої суперечки, вчепився тільки за друге — за «фон». Він висловив своє глибоке переконання, що наш генерал Брінкен, як тільки ось незабаром скінчиться війна (в це «незабаром» у нас найбільше вірив фон-Лямпе), неодмінно, з височайшого дозволу, не тільки відновить собі «фон» та «ден», а ще й напевно додасть щось, на зразок, скажемо, такого: «фон-ден-Брінкен аус Шлезвіг», або ще щось…

Серк органічно ненавидів німців і ладен був суперечку загострити, але розпалитися їй не дав Коля Мухін.