Читаем Записки Полоненого полностью

І от — тількищо думала закипати в казанках картопля, на подвір’ї, на вогнищі з недопалених попередниками меблів, на вогнищі, заставленому з усіх боків нашими постатями (ішов дощ, осінні хмари пливли низько й невеличкого вогню нашого на собі не відбивали — з ворожого табору не добачать), коли ми вже смакували — ось-ось, нарешті, задовольнимо нестерпучі вимоги зголоднілих шлунків, — мене покликали й послали в заставу з чотирма стрільцями, далеко вперед наших позицій. Картопля закипала. З фон-Лямпом ми варили свою пайку в моєму казанку. Гаятися не давали й хвилини.

Я знав, що це — робота Кокіна з дегенеративною губою, і посилав на його голову всі світові прокльони, виливав усі лютощі, тільки й можливі у людини за таких обставин. Я пророчив на голову Кокінові найближчого, найпершого уламка дванадцятидюймовки, а в живіт йому — першу смугу кулеметного дощу, але йти мусів, не повечерявши.

З великим невдоволенням фон-Лямпе забрав свою половину (коли вона тепер закипить у його казанку, з підлитою свіжою водою?!), а я, з недовареною вечерею, мусів поспішати в пітьму ночі, в невідомість.

Ішли ми, часто спотикаючись на слизькому грунті, здавалося — цілу вічність. На нашу думку, вже давно повинна би була й ніч минути, а ми тількищо вийшли поза лінію перших окопів і, згідно з даними нам указівками, мали взяти далеко праворуч, увійти в лісок, ліском — не більше кілометра, мовляв, і на першій прогалявині — зупинитися, пильно зорячи навкруги, і про всякий рух у ворожому таборі негайно, через мене, самокатчика, (на велосипеді в таку грязюку!) доносити штабові.

Більше безглуздого доручення, здавалося мені, й вигадати не можна було.

Всю решту ночі простояли ми на показаному нам місці, де, власне, кінчався лісок і починалося заросле зрідка кущами поле і, на моє щастя, ніякого руху в ворожому таборі не спостерегли.

Ліворуч од нас цілу ніч стріляли гармати, цокотіли кулемети, часом ми чули приглушене «ура!» і — мерзли страшенно, люто мерзли, наскрізь промоклі, під холодним осіннім вітром. За ніч погризли всю мою недоварену картоплю.

На світанку змінили нас інші чотири стрільці (вже без самокатчика), нам наказано було вертатися до штабу, при чому показано й дорогу навпростець, без дальшого обходу, що ми його робили вночі.

Дорога навпростець була через ліс, без усякої стежечки, і продертися крізь гущавину з машиною була марна праця. І от — я сам. Мої чотири товариші подалися, за вказівками, скороченим шляхом, а я мушу — може небагато, яких три кілометри, а може й п’ять чи десять — блукати сам лісом, щоб видратися на битий шлях до розташування полку.

Сумно самому осіннього туманного ранку в густому лісі на чужині, в небезпечному місці, де з-поза кожного куща несподівано тебе можуть підстрелити, коли ніяк неорієнтований, де саме ворог, а де свої, коли з голоду, здається, припав би до найпершої сосни й запихався її черствою, несмачною корою…

Чогось усю дорогу не відставала, вчепившися в мозок, давня-давня, з Фінляндії знана, солдатська пісня — власне, не пісня, а кілька рядків її:


«… Всє тучкі, тучкі прінавіслі,І в поле па-а-ал туман…Скажі, о чем заду-у-мал,Ска-а-ажі, наш атаман!..»


Бувають отакі в житті моменти, коли вчепиться якась пісня, віршик, чи фраза в мозок, і трохи не до божевілля доводить людину, що ніякими силами неспроможна позбутися її; вживав усяких підступних і рішучих, здавалося, засобів і я, та даремно. Жодна думка не лізла в голову, жодні міркування чи намагання міркувати не переконували забути нахабний мотив, клятущу пісню, — ні, кожної хвилі, як тільки кінчалася остання фраза, виринала в голові перша і знову й знову, без кінця-краю, вся істота наспівувала:


«… Всє тучкі, тучкі прінавіслі…»


Я думав, що божеволію.

Прикро вразила несподіванка: в окопах я нікого не знайшов, штабу не було там, де він був і повинен бути, й сліду, на терені вчорашніх окопів було тихо, і тільки здалеки — в Августові, чи за ним, було чути зрідка стрілянину й гарматні вибухи. І от, серед поля, трохи відійшовши від місця, де був штаб, знесилений і голодний, поклавши в грязь обережно свою машину, неспроможний далі і кроку ступити, звалився я майже непритомний…

Чи траплялося вам коли опинятися в становищі, в якому, здавалося, вже давно-давно колись — чи в далекому дитинстві, чи, може, тисячі років тому — ви вже себе відчували, при чому найменші дрібниці сьогоднішнього вашого оточення нагадували вам фотографічно-точно все, що вже було колись?

В такому стані, перед тим, як утратити свідомість, почував я себе оце тут. Недовго — кілька коротких хвилин, але з якою яскравістю нагадали вони ті хвилини, мені дитячі сни-видива, після яких прокидався завжди з вередливим настроєм і заплаканими очима: отаке дике, порожнє, покромсане вибоїнами та ровами поле, далеко спереду темний ліс, навколо — ні духа людського, і страшний, пекельний жах самотности…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Афганистан. Честь имею!
Афганистан. Честь имею!

Новая книга доктора технических и кандидата военных наук полковника С.В.Баленко посвящена судьбам легендарных воинов — героев спецназа ГРУ.Одной из важных вех в истории спецназа ГРУ стала Афганская война, которая унесла жизни многих тысяч советских солдат. Отряды спецназовцев самоотверженно действовали в тылу врага, осуществляли разведку, в случае необходимости уничтожали командные пункты, ракетные установки, нарушали связь и энергоснабжение, разрушали транспортные коммуникации противника — выполняли самые сложные и опасные задания советского командования. Вначале это были отдельные отряды, а ближе к концу войны их объединили в две бригады, которые для конспирации назывались отдельными мотострелковыми батальонами.В этой книге рассказано о героях‑спецназовцах, которым не суждено было живыми вернуться на Родину. Но на ее страницах они предстают перед нами как живые. Мы можем всмотреться в их лица, прочесть письма, которые они писали родным, узнать о беспримерных подвигах, которые они совершили во имя своего воинского долга перед Родиной…

Сергей Викторович Баленко

Биографии и Мемуары
След в океане
След в океане

Имя Александра Городницкого хорошо известно не только любителям поэзии и авторской песни, но и ученым, связанным с океанологией. В своей новой книге, автор рассказывает о детстве и юности, о том, как рождались песни, о научных экспедициях в Арктику и различные районы Мирового океана, о своих друзьях — писателях, поэтах, геологах, ученых.Это не просто мемуары — скорее, философско-лирический взгляд на мир и эпоху, попытка осмыслить недавнее прошлое, рассказать о людях, с которыми сталкивала судьба. А рассказчик Александр Городницкий великолепный, его неожиданный юмор, легкая ирония, умение подмечать детали, тонкое поэтическое восприятие окружающего делают «маленькое чудо»: мы как бы переносимся то на палубу «Крузенштерна», то на поляну Грушинского фестиваля авторской песни, оказываемся в одной компании с Юрием Визбором или Владимиром Высоцким, Натаном Эйдельманом или Давидом Самойловым.Пересказать книгу нельзя — прочитайте ее сами, и перед вами совершенно по-новому откроется человек, чьи песни знакомы с детства.Книга иллюстрирована фотографиями.

Александр Моисеевич Городницкий

Биографии и Мемуары / Документальное