Записки Полоненого

І от — тількищо думала закипати в казанках картопля, на подвір’ї, на вогнищі з недопалених попередниками меблів, на вогнищі, заставленому з усіх боків нашими постатями (ішов дощ, осінні хмари пливли низько й невеличкого вогню нашого на собі не відбивали — з ворожого табору не добачать), коли ми вже смакували — ось-ось, нарешті, задовольнимо нестерпучі вимоги зголоднілих шлунків, — мене покликали й послали в заставу з чотирма стрільцями, далеко вперед наших позицій. Картопля закипала. З фон-Лямпом ми варили свою пайку в моєму казанку. Гаятися не давали й хвилини.

Я знав, що це — робота Кокіна з дегенеративною губою, і посилав на його голову всі світові прокльони, виливав усі лютощі, тільки й можливі у людини за таких обставин. Я пророчив на голову Кокінові найближчого, найпершого уламка дванадцятидюймовки, а в живіт йому — першу смугу кулеметного дощу, але йти мусів, не повечерявши.

З великим невдоволенням фон-Лямпе забрав свою половину (коли вона тепер закипить у його казанку, з підлитою свіжою водою?!), а я, з недовареною вечерею, мусів поспішати в пітьму ночі, в невідомість.

Ішли ми, часто спотикаючись на слизькому грунті, здавалося — цілу вічність. На нашу думку, вже давно повинна би була й ніч минути, а ми тількищо вийшли поза лінію перших окопів і, згідно з даними нам указівками, мали взяти далеко праворуч, увійти в лісок, ліском — не більше кілометра, мовляв, і на першій прогалявині — зупинитися, пильно зорячи навкруги, і про всякий рух у ворожому таборі негайно, через мене, самокатчика, (на велосипеді в таку грязюку!) доносити штабові.

Більше безглуздого доручення, здавалося мені, й вигадати не можна було.

Всю решту ночі простояли ми на показаному нам місці, де, власне, кінчався лісок і починалося заросле зрідка кущами поле і, на моє щастя, ніякого руху в ворожому таборі не спостерегли.

Ліворуч од нас цілу ніч стріляли гармати, цокотіли кулемети, часом ми чули приглушене «ура!» і — мерзли страшенно, люто мерзли, наскрізь промоклі, під холодним осіннім вітром. За ніч погризли всю мою недоварену картоплю.

На світанку змінили нас інші чотири стрільці (вже без самокатчика), нам наказано було вертатися до штабу, при чому показано й дорогу навпростець, без дальшого обходу, що ми його робили вночі.

Дорога навпростець була через ліс, без усякої стежечки, і продертися крізь гущавину з машиною була марна праця. І от — я сам. Мої чотири товариші подалися, за вказівками, скороченим шляхом, а я мушу — може небагато, яких три кілометри, а може й п’ять чи десять — блукати сам лісом, щоб видратися на битий шлях до розташування полку.

Сумно самому осіннього туманного ранку в густому лісі на чужині, в небезпечному місці, де з-поза кожного куща несподівано тебе можуть підстрелити, коли ніяк неорієнтований, де саме ворог, а де свої, коли з голоду, здається, припав би до найпершої сосни й запихався її черствою, несмачною корою…

Чогось усю дорогу не відставала, вчепившися в мозок, давня-давня, з Фінляндії знана, солдатська пісня — власне, не пісня, а кілька рядків її:

«… Всє тучкі, тучкі прінавіслі,
І в поле па-а-ал туман…
Скажі, о чем заду-у-мал,
Ска-а-ажі, наш атаман!..»

Бувають отакі в житті моменти, коли вчепиться якась пісня, віршик, чи фраза в мозок, і трохи не до божевілля доводить людину, що ніякими силами неспроможна позбутися її; вживав усяких підступних і рішучих, здавалося, засобів і я, та даремно. Жодна думка не лізла в голову, жодні міркування чи намагання міркувати не переконували забути нахабний мотив, клятущу пісню, — ні, кожної хвилі, як тільки кінчалася остання фраза, виринала в голові перша і знову й знову, без кінця-краю, вся істота наспівувала:

«… Всє тучкі, тучкі прінавіслі…»

Я думав, що божеволію.

Прикро вразила несподіванка: в окопах я нікого не знайшов, штабу не було там, де він був і повинен бути, й сліду, на терені вчорашніх окопів було тихо, і тільки здалеки — в Августові, чи за ним, було чути зрідка стрілянину й гарматні вибухи. І от, серед поля, трохи відійшовши від місця, де був штаб, знесилений і голодний, поклавши в грязь обережно свою машину, неспроможний далі і кроку ступити, звалився я майже непритомний…

Чи траплялося вам коли опинятися в становищі, в якому, здавалося, вже давно-давно колись — чи в далекому дитинстві, чи, може, тисячі років тому — ви вже себе відчували, при чому найменші дрібниці сьогоднішнього вашого оточення нагадували вам фотографічно-точно все, що вже було колись?

В такому стані, перед тим, як утратити свідомість, почував я себе оце тут. Недовго — кілька коротких хвилин, але з якою яскравістю нагадали вони ті хвилини, мені дитячі сни-видива, після яких прокидався завжди з вередливим настроєм і заплаканими очима: отаке дике, порожнє, покромсане вибоїнами та ровами поле, далеко спереду темний ліс, навколо — ні духа людського, і страшний, пекельний жах самотности…