Читаем Записки Полоненого полностью

Крапельки дощу, що густо засівав і колію, і ліс обабіч неї, і ці покинуті трупи, що більшість із них іще вночі корчилися в муках, сподіваючися допомоги, — крапельки дощу падали йому в розплющені і звернуті поглядом у сіре, невидиме небо, очі, і стікали звідти струмочками, мов гіркі сльози образи — «за що мене, молодого й такого дужого, кинуто отут на згнивання?» — здавалося, говорили ті болючі сльози.

Я потихеньку пройшов повз трупа, неначе побоюючись потривожити такий непривітний сон, а дійшовши до голови, несподівано для себе самого, голосно зойкнув, усе мені всередині затремтіло, дрібнесенько зацокотіли нервово зуби, і я вже цілий день не міг якось нагрітися, примусити заспокоїтися…

У цього нового знайомого шрапнельним уламком знесло ззаду всю черепну коробку, трохи вище лоба починаючи й на потилиці закінчуючи, знесло разом із усім, що було колись у цій буйній голові кенігзберзького гвардійця, і закинуло геть десь далеко від його власника. Черепна коробка була порожня, як горнятко… Тому й білий був такий цей кенігзберзький красунь-гвардієць.

Тисячі, а може й десятки тисяч трупів довелося мені бачити на полях Німеччини, понад Мазурськими озерами, в долинах Галичини й у Карпатських горах, а пізніше — в мирному степу Мадярщини, але цих двох — не забуду, поки житиму.

Тієї ночі мав я незвичайне навантаження. Од вечора до самого ранку ганяв із пакетами — від штабу полку до штабу бригади й назад, знову до штабу сусіднього полку, від нього — ще до дальшого, а від того знову — до штабу бригади і т.д. і т.д. Добре, що хоч містилися штаби понад лінією бруку — їздити велосипедом було непогано.

А на ранок, зовсім близько від нашого штабу, трапилося таке.

Перед самою лінією наших, наспіх за ніч викопаних, окопів, що перетинали брукований шлях, де він круто звертав праворуч, несподівано з-за горбка з’явився німецький автомобіль. Мчав повною ходою. Пізнали, що це ворожа машина, не відразу. А коли пізнали, почали безладну стрілянину, а далі, на команду, рота вискочила з окопів, пробігла кількадесят кроків і вже брала машину просто на мушку. Авто зупинилося. Перший вискочив звідти шофер, але на крики зупинитися не зважив, побіг поза машиною й думав, мабуть, приховатися за насипом бруку. Тут його й догнала впевнено спрямована куля, і простягся сердега спочивати навіки. Вискочило троє пасажирів і встигли сховатися під мостом, звідки, коли вщухла стрілянина, вийшли, підійнявши вгору руки. Два офіцери німецького генерального штабу (шинелі з червоними підшивками) і провідник — старий-старий жид, якого силоміць узяли вони собі на цю ролю в Сувалках.

Офіцерів у нашому штабі прийняли шанобливо, нагодували й напоїли коньяком, посадили на свою машину (в німецькій кулі зіпсували мотора) і повезли в глибоке запілля, а провідника — тут таки, коло самого штабу, повісили на найближчому дереві, ще не встигли й тих офіцерів вирядити.

Невідомо, якими шляхами, а дійшов до нас зміст розмови з німецькими штабовиками. Вони, випивши й повеселівши, чистосердо оповіли, що цієї ночі, дякуючи вашому, панове, нехлюйству, з рук російського війська достоту вислизнуло цілі два німецькі корпуси (понад двісті тисяч вояцтва), що були замкнені в Сувалках, немов у пастці-западні.

І, очевидно, як вони казали, якийсь дурний недогляд, чи несвоєчасне виконання саме нашим полком наказу, віддало оце їх до наших рук, бо за їхньою дислокацією, шостий фінляндський полк у цю годину повинен був бути он там і там то…

Наказа про це полк пізніше справді дістав, але наказ, виходить, запізнився, а німці про нього знали…

З того приводу я розмовляв із Кольою Мухіном.

— Коли їхня правда, то для чого наші сили цілісіньку ніч ганяли — пересовували сюди та туди?

— Значить, треба було. Це мудрість не для нас.

— А коли б їм перетяти єдину стежку з Сувалок — найменше двісті тисяч німецьких солдатів було б обеззброєно, бо з Сувалок їм до найменшого опору розгорнутися було ніяк — це б, може, був початок кінця війні…

Мухін довго й пильно дивився на мене і, нарешті, зовсім несподівано видушив із себе слово:

— Слухайте, а чому ви — не однорічник? Непоганий би офіцер вийшов…

Сказати чесно, що всій моїй істоті до глибини душі бридка професія убивців, було небезпечно навіть в інтимній розмові з Кольою Мухіном, і я промимрив щось невиразне про невдалі іспити, і замовк.

Коля Мухін скептично оглянув мене ще раз і, здалося мені, зневажливо сказав:

— Да-а, так, значить, треба було. У нас тепер генералами не Куропаткини й не Алексєєви, та й спільників маємо непоганих…

Я знаю, що Мухін сам лаштувався стати офіцером. На найближчий поклик до школи прапорщиків вони, всі однорічники — перші кандидати.

А командування армією на нашому фронті належало славетному генералові Фогові. Тому самому, що недавно звернувся до всіх «братьєв-солдат» з багатозначною, шапкозакидальною відозвою:

«Солдати! Нехай кожен із вас уб’є тільки по чотири німці, і тоді наша армія винищить чотири німецькі армії, і ми переможно вступимо до Берліну. Пам’ятайте: кожен тільки по чотири німці. А хто захоче й більше — не забороняється…»

Перейти на страницу:

Похожие книги

Афганистан. Честь имею!
Афганистан. Честь имею!

Новая книга доктора технических и кандидата военных наук полковника С.В.Баленко посвящена судьбам легендарных воинов — героев спецназа ГРУ.Одной из важных вех в истории спецназа ГРУ стала Афганская война, которая унесла жизни многих тысяч советских солдат. Отряды спецназовцев самоотверженно действовали в тылу врага, осуществляли разведку, в случае необходимости уничтожали командные пункты, ракетные установки, нарушали связь и энергоснабжение, разрушали транспортные коммуникации противника — выполняли самые сложные и опасные задания советского командования. Вначале это были отдельные отряды, а ближе к концу войны их объединили в две бригады, которые для конспирации назывались отдельными мотострелковыми батальонами.В этой книге рассказано о героях‑спецназовцах, которым не суждено было живыми вернуться на Родину. Но на ее страницах они предстают перед нами как живые. Мы можем всмотреться в их лица, прочесть письма, которые они писали родным, узнать о беспримерных подвигах, которые они совершили во имя своего воинского долга перед Родиной…

Сергей Викторович Баленко

Биографии и Мемуары