Записки Полоненого

Шрапнелі рвалися високо в повітрі, зловісно свистіли, не завдаючи нам шкоди; уламки, падаючи скрізь по подвір’ю, виривали невеличкі шматки землі і, самі безсилі вже, безсило падали на подвір’я ниць. Часом здалеки прилітала, виспівуючи, заблукана випадкова куля і чмокала в стіну повітки, чи просто в землю серед двору, так само безсила вже завдавати шкоди.

Самокатчики вишикували свої машини попід повіткою, а самі стояли, пригинаючись під стіною, кожен коло свого залізного коника.

Мене надзвичайно тішив новісінький німецький велосипед, і до чортиків хотілося швидше вискочити на нього й усім єством відчути його легку, приємну, після незграбної російської теліжки, перегонну ходу.

Саме тоді вискочив із штабу ад’ютант — вертлявий, із пташиним носом, обличчям і прізвищем — підпоручник Птіцин — і гукнув до нас:

— Ну, хто візьметься за серйозне доручення?

Тільки на одну мить я завагався, зиркнув на своїх колег і побачив, як озираються вони, відвертаючи погляди від Птіцина, і не встиг він, докінчивши фразу, вимовити вже наказове: «ну?», як я вихопився з своєю блискучою штучкою й підбіг:

— Я, ваше благородіє!

Треба було переїхати перед очима розташованого по той бік долини ворога, переїхати полем, з’їхати в долину, в окопи нашого сусіда — 5 полку, якому гостро була потрібна допомога, бо ворожа артилерія добивала рештки кількох рот, — треба було передати командирові 5 полку пакета-запитання, куди та як посувати йому допомогу від резервного 6 полку, і вернутися з відповіддю назад.

— І це все?

— Це все, — відповів полковий ад’ютант із пташиним носом, обличчям і прізвищем і, бавлячись аксельбантами, жартівливо додав:

— Або з хрестом, або на хресті!

Мене це останнє зауваження ані трохи не зацікавило — цікавив новісінький німецький велосипед, що мав мене бурею промчати через оте поле за селом, цікавило, що й моя участь у цій трагедії, що відбувається он там, недалечко за нами, щось важитиме.

Може, вчасно довізши пакета, я врятую не одну сотню людей від неминучої смерти, може на найближчому пункті відпочинку я матиму змогу написати додому — був під дощем куль, бачив у вічі справжню війну, справжню небезпеку, може це ще щільніше, ще неподільніше зв’яже мене з покинутою на Україні моєю любою, може виросту в її очах, може відпише вона мені теплого, сердечного листа…

Вихрпившись на чисте поле за село, я натиснув педалі, вибрав рівний, простий напрямок брукованим шляхом, заплющив щільно очі, щоб не бачити он там на узгір’ї, довгою, впоперечною гадюкою простягнутих, ворожих окопів, щоб не гіпнотизували погляду блискучі шпички німецьких касок, що веселими зайчиками різали очі — одна, дві, десять, сто…

В ушах свистів вихор потривоженого моєю зігнутою на велосипеді постаттю тихого, післяобіднього серпневого повітря, машина котилася, як на добре начищеному паркеті, думки блискавично стрибали — від далекого Канева до зовсім недалекого місця мого призначення, очі щохвилини мимохіть розплющувалися, щоб ізнову інстинктовно заплющуватися перед надокучливими джмілями.

Спочатку один продзижчав десь тут, повз праве вухо, за ним другий, третій — ближче, частіше, голосніше, і цілий рій, справжній рій уїдливих металевих джмілів заспівали, закрутилися, зачмокали в землю навколо велосипеда, вперто, непохитно навздоганяючи його нестримну ходу… Дзенькнуло щось у спицях, цокнуло об раму, якось ненатурально підскочила вгору пола шинелі (і що було б скатку скатати!), а ось-ось уже й долина, ще кілька натисків на педаль, а там — стрімголов униз, он туди, де посеред долини стоїть велика кам’яна будівля — звичайна по німецьких полях клуня на збіжжя, а біля неї ж і люди — наші люди метушаться!

Іще мить, іще тільки одну мить…

Раптом, поставлена на удар тридюймовка, вириває за кілька кроків перед машиною стовп землі, обсипає мене всього дрібними грудочками, в ушах лящить від гострого, пронизливого вибуху, блискавично роблю рулем круту «восьмірку», вибухає позаду друга, праворуч, ліворуч — третя, четверта.

Коло клуні хтось забігав, хтось там махає руками, хтось не своїм голосом кричить:

— Лягай! Лягай! Плазуй!

Іще мить, іще одну тільки мить — перевал, і — вниз — стрілою, кулею, хвилею бездротового телеграфу… А тридюймовка женеться, а поставлені на удар набої заступили собою дрібних, невидимих джмілів, і перестрівають, випереджають, обганяють, намагаються, сліпі, намацати, влучити, розтрощити зрячого… А Канів! А моя дорога Дівчина!..

За двадцять кроків перед клунею, кулею злітаю з велосипеда, кидаю його на бік, колеса, за інерцією, довго крутяться на землі — спиць не видно, а сам рачки, рачки, підтюпцем — за спасенну клуню!

І — враз випростовуюсь, мов угору підкинутий дужою пружиною, — очі, мої очі, що я б їх панцерною завісою хотів у ту мить затулити! — широко, з німим тваринним жахом придивляються, кам’яніють, стають непорушні…

Попід клунею, метрів на двадцять у довжину — купа того, що звалося колись, сьогодні, зовсім недавно, може ще годину тому, людьми, — купа пошматованого м’яса, шматки тулубів, окремі ноги, руки, повивертані, як порожні гаманці, животи…