Записки Полоненого

Перший такий радісний день пережив я в грудні 1914 року, коли з обозу привезли й передали мені пильно обшиту білим дихтову коробку, а в ній — чудові коржики, що так і тануть у роті (як рівняти їх до наших солдатських, чорних і завжди червивих сухарів?!), кілька плиток шоколаду й кілька коробочок цигареток «Лотос». Це прислала мені Дівчина, і тієї ночі просидів я до світанку в маленькій кімнатці німецької халупки, де над столом, у божнику, висіла така весела картинка з п’ять кошенят, і низав — на тридцять сторінок дрібно низав-нанизував намисто слів, укладаючи в них усі почуття свої, всі надії, сподіванки — що скоро кінчиться війна, що незабаром побачимось, що тут і зовсім, мовляв, непогано й не страшно (щоб не побивалися там так дуже за нами…).

А потім другий пакунок од брата — з теплим светром і ще теплішими рукавицями. Яке це багатство на фронті зимою!

Були, значить, у нас на фронті й радощі та втіхи…

ХВОРИХ ЗА ХВОРИХ НЕ ВВАЖАТИ…

Від Мазурських озер до Сувалок ішли пішки всім корпусом неймовірно довго, знову без відпочинку — дні й ночі, знов від утоми втрачали свідомість навколишнього.

П’ятдесяттисячним комашинником заполонили достоту половину міста; щоб навантажити й рушити залізницею всю цю людську масу з усіма службами, кухнями, обозами й артилерією, треба було щонайменше сорок ешелонів і не мало часу. А за безголового порядкування той час безглуздо зростав і тягся; ми кілька днів і ночей никали навколо вокзалу, не маючи де притулитися відпочити, не маючи права заходити до міста, поки, нарешті, понабивали собою вщерть червоні вагони — справді, як оселедцями в діжці, і рушили на південь.

Зупинились на станції Двинськ. Тут сталася з поїздами «пробка», і довелося цілому корпусові жити в Двинську більше, як тиждень.

Уже другого дня, на велику нашу втіху, дозволено було нам гуляти в місті, і ввесь корпус, як сарана на зелену огудину, накинувся на шинки, шиночки, чайні, заїзди й так собі притулки розпусти.

Не було того двору, звідки б солдатів достоту не смикали за поли, закликаючи й обіцяючи безліч утіх із красунями-дівчатами. Коло деяких притулків стояли днями й ночами солдатські черги.

Вже з першого дня ми знали, що простоїмо тут не менше, як тиждень, і я того самого дня телеграфував своїй Дівчині, що ми можемо побачитись, коли вона негайно приїде на станцію Двинськ, бо їдемо в Карпати, а невідомо, чи колись виїдемо звідти.

Відповіді не було день, не було два, не було й на третій день.

Тільки б побачитись, тільки б сказати кілька слів, почути любий голос, хоч трішечки скинути з серця того тягару нелюдських мук, що пережито їх трохи не за рік розлуки… Відповіді не було. А Хома Мельниченко по-дружньому розповідав, сумовито задуманий, як його гаряче пригортала й плакала, не відпускаючи, куплена за карбованця в якомусь тісному, але чистенькому закалабку п’ятирозрядного готелю, золотоволоса, молода дівчина. Вона клялася, що не відпустить його від себе, що передягнеться в солдатське й піде воювати, аби тільки бути разом…

— А хіба так не можна? Ну, скажи, чому нам не можна йти воювати? — допитувала Хому дівчина. — Я не хочу тут лишатися, ой, не хо-о-очу! І голосне, конвульсивне дівчинине ридання припинив гуркіт у двері та погрозливий наказ — прощатися з випадковим гостем, — гірко закінчив свою історію Хома.

Мені було душно.

Двинська історія кінчилась на тому, що через тижнів три, уже в Карпатах, генерал Брінкен мусів видати наказа:

«Хворих на венеричні хвороби не вважати за хворих, і ні до лазаретів та шпиталів не спроваджувати, ані відпусток ніяких не давати».

Бо хворів справді ввесь 22-й армійський корпус.

ДО НАШИХ КАРПАТ

Перед Карпатами зупинилися в місті Долині, а полковому штабові припало стояти кілька днів у якомусь галицькому селі перед Долиною.

Сталося так, що потрапив я з Поповим до однієї хати польської родини, хоч і дуже мені кортіло побути в родині галицького українця, хотілося придивитися ближче, як живуть, чим дишуть і які сподіванки плекають оспівані великим Франком та трагічним Стефаником мої закордонні земляки. Але цього разу не пощастило.

Польська родина складалася з господині (чоловік у війську, десь у Карпатах), дівчинки Тамари, років тринадцяти, та маленького хлопця.

Вони, як і все галицьке населення, звикли вже до безнастанного постою війська в їхній хаті, вони вже знають звичаї й усі порядки коло наших ротних кухонь, куди щодня на обід виряджається хлопчисько, а часом і дівчинка, чи обоє разом, із військовим казанком по страву.

За час нашого постою не було того дня, щоб хлопець не приходив од кухні заплаканий, щоб не скаржився він на щось матері, а на що — мало знавши польську мову, важко було розібрати. Він часом і нічого в казанку не приносив і гірко схлипував, оповідаючи.

Тоді мати голубила малого Стася (дивне діло, у них Стасів тих, мабуть, не менше, як у нас Івасиків!), і часто з сусідньої кімнати чути було її принишкливу, погрозливу лайку на тих капосних «хлопів».