Записки Полоненого

Гидкий він мені став, Попов, од того дня ще більше, як після його підступної лекції грання в карти. А Тамара почала ще пильніше мені в вічі вдивлятися, і коли я ловив її на тому, миттю відводила погляд набік і шарілася, як весняне сонце на сході.

Попова я не спускав з очей. Але на розмову про це з ним не ставав — не вистачало духу, від огиди, встрявати в суперечку.

І раптом одного дня, коли в хаті був тільки я, Тамара та мати, стара звертається до мене:

— Ой, пане, що я маю робити?

— А що?

— Та воно ж дитя, прошу пана, а то ж таки гевал такий, пршепрашам.

Я витріщив очі.

Вона поглядом вигнала з хати дівчину й подала мені шматок пожмаканого папірця — виривок із військової «польової» книжки.

Я прочитав. Це був лист Альоші попова до Тамари. На аркушику з усякими військовими нотатками «Действующая армія, штаб… послано… получено…») Альоша, цей здоровенний парубійко з великою кучмою темно-русявого волосся, гаряче викладав палкі слова кохання, звертаючись до дитини, розмовляв із нею, як дорослою, рівною віком, благав любити його, клявся забрати її до Росії — ось тільки скінчиться війна, — «візьму тебе на руці, маленьку, та й понесу далеко-далеко, де ти не знатимеш ні турбот, ні горя, і будемо ми щасливі…»

Пахло недугою. Не інакше, як на голову захворів хлопець… Здавалося мені, що або Альоша трохи не сповна розуму, або, може, війна справді переплутала в людях усі розуміння й почуття — відповідальности, чести, моралі… І прикро було перед матір’ю, і забулися в той час її неприємні, улесливі упадання коло нас, а звідкись болюче соталася, мов невідступний, настирливий, уїдливий гедзь, тільки одна задушливадумка:

— А що, коли б мене Тамара поцілувала?

І здавалося, що й сам божеволієш…

Матір я всяко заспокоював, обіцяв ніяк не спускати з очей свого товариша, щиро запевняв її, як мені боляче було про це дізнатися, і ввесь час невідступно думав:

— А що, коли б ви, пані-добродійко, знали оту мою думку?

З Поповим я лаштувався поговорити крупно. Це ж ні на що не похоже! Хіба так можна? А як візьме вона та й подасть того листа начальству, та й скаже, що написав його молодший писар шостого полку стрілецького фінляндського Олексій Попов до моєї доньки, що їй тільки-тільки тринадцятий рік минув? І взагалі…

Що «взагалі», я не знав і сам доладу. Тинявся по кімнаті — довго не витримав.

Потягло надвір, вийшов на засніжене подвір’я, вийшов у село, несподівано для самого себе опинився аж геть за селом, коло занесеного сніговими кучугурами залізничного шляху, а думки не давали спокою…

Знайомий ординарець нашого полку, що мчав уздовж рейок на заіневілому, стомленому коні, вернув до дійсности:

— Є наказ обозові й полковій канцелярії завтра на світанку вирушити в гори…

Прахом розлетілися думки про Попова, Тамару, про її татка-жандарма, що десь там у горах керує тепер якоюсь чотою, чи, може, й ротою проти нас, а може в глибокому запіллі десь провадить далі свою мерзенну жандармську роботу!

— А, трясця його бери — хай собі провадить! Яке мені до всього того діло, коли ось треба вирушати в гори, йти лягати в окопи (а там окопи снігові!), бо ні до чого в Карпатах ні мотоцикл, ні велосипед.

Повертаючись, зустрів коло обозу підполковника Дельвіга.

— Що накажете робити з мотоциклом, вашскородь?

— З мотоциклом? А ти його до обозу здай, а сам будеш… будеш ординарцем. Дам тобі коня бистрого — будеш зв’язок між полком та обозом підтримувати…

І пишні підполковницькі вуса ворушилися з посмішки. Я знаю, якого він коня бистрого дасть — здохляку якусь обозну!..

— Слухаю, вашскородь, покорніше благодарю! — круть на закаблуках, і подався, трохи заспокоєний щодо своєї найближчої долі, — подався «додому» лаштуватися до виступу.

А ранком в обозі від мене взяли мотоцикла й дали руденьку, худорляву кобилку, що шкандибала відразу на всі чотири ноги, а бігати не вміла змалечку, насадили на неї сідло, дали мені в руки нагая і, щоб не соромити себе перед обозниками, я, зціпивши зуби, повів свою руденьку (на що проміняв три з половиною конячі сили червоного «Індіяна»!), повів за обротьку до своєї штаб-квартири.

Прощалися зо мною тепло, сердечно. Мати подарувала вишитого рушника, донька привітно махала з ранку руками, коли я, вискочивши по-козачому на сідло, сіпав з усієї сили руду побратимку, щоб хоч із місця рушила буйно, але сіпав даремно… Мати кривилася — їй страшенно хотілося мати смутний вигляд на обличчі, але я добре бачив, як світилися радісною надією її очі (збулася постояльців!), і невідомо, що в ній переважало: чи жаль за мною, порядною, на її думку, людиною, чи надія на те, що — може вдруге вже ніяких — ні порядних, ні непорядних на постій до неї не поставлять…

Щиро плакав Стась.

У КАРПАТАХ

Обоз і канцелярія зупинилися перед самим входом до Карпат. У селі Мізенці, а мені наказали негайно гнати з якимось пакетом до полку в гори, аж до Вишківського перевалу, до позицій.