Збірка за 2023-24 українською

вже народжених там, за обрієм.

Мабуть, то все, що варто вже сказати,

переважаючи щодня

насилу,

але із завидною завзятістю,

- що я тримаюся.

Як щогла вітряного дня.

Як вітрило, штопане і рване.

Як іржавий флюгер, що вартує вежу.

Як пагорб й рів, наповнений водою.

Щоби нашу вежу не знесло.

Бо ми фортеця. Тримаємося.

Всі разом.

----------------------------------------

за складом - склад,

за далечінню - світло,

і купа ніжностей

з алмазним стрижнем,

і ми прийдемо до того, що

нема відмови,

- ні так, ні проти, -

на всі питання про всевишнє;

є тільки сон, і він настільки дивний, -

ми в ньому живемо, і називаєм дійсним.

за словом - слід,

за змістом - тлін,

ми всі учасники творіння,

ми всі повинні у смиренні,

перед тим, що висловити безсилі,

як і зрозуміти,

опустивши погляд долу.

за ніччю - день,

а за життям - скоріше небуття,

але у вічному звороті повторіння,

кружляє тут зі скрипом колесо,

за оборотом оборот,

і знову, як раніше,

сльозиться чиста крапля очевиді.

Все з тією ж ясністю надій,

з майже смішною безхитристю,

все з тим самим запалом

нового воскресіння.

З відходом холоду розтане сніг,

за смертю – очевидність.

За мороком – явиться знову світло.

---------------------------------------

Моєму смутку щедрість притаманна

на волевиявлення, -

зморшкуватим плачем дощовим

стече, не оскверняючи цих вікон,

вмивши себе -

і всіх,

причетних й випадкових.

Залиш сліди, - і я піду по них,

і легковажно буду мітить

нотками сандалу

не найвірніший шлях.

Скупий мій смуток

на купу зерен,

кинутих у слід

ще не зрощених надій.

І від щедрот таких

невимовно солодко, -

до завмирання серця,

до зупинки стрілок на годиннику,

коли на вдиху зупиняєш час, -

і... запускаєш знову,

на видиху,

як маятник хитнувши.

--------------------------------------

Як перед обличчям пресвітлим

хочеться бути чистіше,

можливо, навіть, вище,

а може, в чомусь пильніше,

можливо, часом ніжніше, -

головне, все ж таки, бути.

...а якщо навшпиньках піднятися,

на вдиху подих свій притаїв,

і припасти всією душею

до зірок,

- то можна

втонути у нескінченності,

якимось чудовим чином -

здійнявшись наверх.

Хочеться та складеться, -

аркуш до аркуша,

слово до слова.

Так у лампадці теплиться вогник, -

маленька, але яскрава надія,

як та сніжинка, що ненавмисно злетіла

і посіла на темному моєму рукаві...

Так день зустрічається з ніччю вранці,

як світло лине темряви.

Всім серцем,

безмірно та безмежно

я – тебе.

Колись...

Ми знову всі воскреснемо,

і знов, нікого не спитавши

зійдемось.

---------------------------------------

вічність, і ще один день...

Чи довго, чи коротко,

далеко чи близько.

Як же несамовито у пошуках сенсу

кісточки пальців збиваються в кров.

Змій, стиснувши зуби,

тримає свій хвіст,

не розмикаючи міцне кільце.

Змій тримає весь світ,

не пускаючи сюди Рагнарок -

вічність і ще один день.

Пір’їнкою торкнешся

настільки тонесенько чуйної,

спрямовану в нескінченність -

земної вісі, -

раптом вона здригнеться,

раптово хитнеться,

як те фатальне

веретено...

Світ так влаштований - чуйно -

хиткі береги обіймають хвилю,

байдужий вітер хитає

сріблястий човен,

до ранку перетворивши все доступне для огляду

у димчасту бірюзу.

День простояти, та ніч протриматися -

по суті вічність, і ще один день

не так вже й довго.

Все дуже відносно, все дуже спірно,

все тонкою ниткою обплетено.

Не розтискаючи ні рук, ані губ, -

тримаюсь, молюся і вірую.

----------------------------------------

кожен несе в собі рай,

і своє пекло.

попіл замішує з медом, -

щілини замазує,

щоб не диміла труба,

дме собі на мозолі,

подумки перераховуючи заготовлені дрова.

Я і не правий, і не винен,

я і ледаще, і просто хитрун,

мокну з дощем разом на ганку -

а вдома, де міг би і скласти піч,

і чай заварити,

з чебрецем,

втомлений від колки дров.

Чи я птах змерзлий,

теплий край, що змінила на холоди,

заради того, хто

так само -

гріє пальці об кухоль,

обпалюючись із посмішкою;

чи я гілка за вікном

оголеного дерева

у листопадні часи,

чи - хто знає.

Мабуть, не я.

Кожен, що несе своє пекло,

прагне йти без нічого,

не залишаючи вдавлений слід,

а лише торкатися каменів спотикання

збитими в кров босими ступнями,

ніжно стискаючи свій вузлик з едемом,

тільки би не впустити.

І від втрати втрат

остерегтися

наявністю пекла в тій глибині, -

щоб його, милий, суцільний, свій...

---------------------------------------------

ми зобов'язані вижити,

з краплей квіткового меду

стечемо по посуді скляній,

повній пилових бур;

виживемо, запалимо трубки миру,

з нотками моху, сандалу і тютюну,

з мудрістю царя Соломона,

з міцністю горіхової шкаралупи;

виживемо, переконаємось -

у самому очевидному -

річки течуть в океан,

дерева здіймаються вгору,

люди прагнуть один до одного,

вічність - порожнє слово,

все минуще, - змирись;

ми обов'язково виживемо, -

немає очевидних причин

рвати обрію нитку,

сенс є прясти і ткати,

перелицьовувати і зшивати,

в тонкощах візерунків

ховати огріхи й сумніви,

вишивкою білим по білому

продовжувати чарівність сущого

та моменту;

ми обов'язково зустрінемося,

нас ще стільки всього чекає...

----------------------------------------

полинового відтінку завись

повисла як завіса міжсезоння,

і я вже і не там, не тут,